Сергій Воронцов
Рейтинг
+1545.57
Сила
4472.57

Сергій Воронцов

s-vorontsov

Прятки

Конец сороковых, начало пятидесятых в Черновцах, последние годы сталинского правления… С одной стороны, время самое невероятное. С другой стороны, так мало писали о нем. Так однобоко. Мне хотелось написать что-то именно об этом времени. Но нужен был материал. Однажды мне почти повезло. Я нашел информацию об одном человеке, который написал книгу об этом времени в Черновцах. Он был беспризорным. Сыном полка, как тогда говорили. И пятнадцатилетним парнем его оставили в Черновцах. Позже он стал писа...
Читати далі →

Таємниця одного розстрілу (Чому в Чернівцях досі радянська влада)

Остання розстрільна справа з політичним підгрунтям у Чернівцях була відносно недавно. У 1978 році. В актовому залі заводу «Легмаш» (на вул. Головній) судили членів ОУН (принаймні так про них говорили, на цьому наполягали). Одного з них присудили до вищої міри покарання – розстрілу. Іншим дали великі терміни: від 10 до 15 років.З цього зробили велике шоу. Процес проходив щодня, протягом майже тижня по кілька годин. Публікації і телесюжети були частиною цього шоу. Один з буковинських журналістів н...
Читати далі →

Тарас Прохасько: повинен бути якийсь спостерігач твого життя. У випадку чоловіка, найкращим спостерігачем є жінка

Три роки тому одним з учасників фестивалю «Meridian Czernowitz» був Тарас Прохасько. Безпрецедентний випадок, тому що Прохасько не пише віршів. На цьогорічному фестивалі він, на жаль, не присутній. Тоді зробив невеличке інтерв'ю із ним. Довго обирали містце, де б поговорити, і замість кафе забралися в якийсь глухий кут двору вілли, де бібліотека А. Добрянського. Переопубліковую розмову, тому що інтернет-версії досі не було. Текст: Тарас Прохасько — письменник, якого варто читати. З яким варто го...
Читати далі →

Останнє слово підсудного Зісельса. Місто, де люди і книги.

Люблю тексти. Саме не літературу, а тексти. Адже цікавить не так художність, як ті життєві драматичні обставини, в яких вони створювалися. Вирішив викласти один з таких, які, можливо, мали б визначати історію міста. Або хоча б бути відомими у місті.  Цей текст, справді заключна  промова підсудного у суді в Чернівцях у 1979 році. І промова, на мій погляд, вражаюча.   Цей текст, як не дивно, ідеально вписується в чернівецький міф, про те, що Чернівці — це «місто, де живуть люди й книги».  Міф охо...
Читати далі →

Последние черновицкие дельфины

Пришел сегодня на пляж, когда почти начинался дождь. И гремело. Не знаю, как работа, но отдых в Черновцах – это ритуал. Невозмутимо лежать в солнцезащитных очках и панаме, под гнедым от надвигающейся грозы небом. Даже не шевелятся. Зачем, зачем эти очки, и эта трогательная панамка на фоне сизых туч? Так положено. Это спецодежда. Это обязательно, как риза. Но для пляжа.  Ритуал.Любимец женщин – одинокий спасатель в лодке, бодро говорит купальщицам: я буду следить за тучей, и скажу вам, если она б...
Читати далі →

Про вандалів, дошку та провінціальний абсурд

Стосовно недавньої події у місті із меморіальною дошкою журналісту Володимиру Пелеху, зіпсованою вандалами… Я засуджую будь-який вандалізм. Тим більше, у країні вже до нього з'явилася звичка у найширшому сенсі: кожен робить те, що йому заманеться, і як заманеться. І навіть дуже ображається, якщо якось заважати. Я готовий підписатися під будь-якими словами обурення з приводу вандалів. Але вражає, що одночасно чомусь проходить паралельна тема, що Володимир Пелех (чия дошка потраждала) — це горд...
Читати далі →

Дверь в плюще

Эту дверь довольно часто снимают городские фотографы. Странная такая дверь в серой стене, плотно покрытой плющом. Если смотреть на фото, выходит просто дверь в зарослях плюща… Такой себе переход. На самом деле это просто калитка, ведущая во двор. Но двора почти не видно. А вот виден плющ, дверь, и толстая серая стена.В детстве я жил неподалеку. И это одна из дверей, к которой у меня было отношение. Вообще в детстве ко всему есть отношение. И каждый дом, каждая дверь, и каждое дерево, как-то стра...
Читати далі →

Среди парашютистов. П(р)одвинутые рассказы

Так случилось, что я живу среди парашютистов. Мужчины каждый день тренируются в странных устройствах, чтоб подготовить себя к полету. Ловко и смело кружатся в них, в самых разнообразных направлениях. Аж дух захватывает. Женщины поют песни на долгих закатах и складывают парашюты, медленно и аккуратно, как могут только женщины, трогая пальцами шелк судьбы, разминая каждую   складку, прощупывая нет ли чего подозрительного. Здесь проводят свободное время, лежа в траве, выглядывая чужой прыжок. Разгл...
Читати далі →

Шахери-махери, натхнення і вісімдесят п'ять тисяч

На сесію сьогодні навіть прибув якийсь чувак із Києва із незалежної медіа-профспілки з питання роздержавлення газети «Чернівці». Мовляв, усі в газеті охоплені бажанням роздержавитися. А депутати гальмують. Так роздержавитися хоче колектив, що із Києва чоловіка закликав. Тепер щодо логіки. Чого б це колектив охопило таке дивне бажання? Щороку на газету «Чернівці» виділялося кілька сотень тисяч гривень, близько ПІВМІЛЬЙОНА. Вочевидь, якщо їх виділяли, то газета була ЗБИТКОВОЮ якраз на ці півміл...
Читати далі →

Кто шагает в бездну? (случай Руслана Коцабы)

«В любой день, открыв газету, вы найдёте рассказ о том, что кого-то где-то заключили в тюрьму, пытали или казнили только за то, что его мнение оказалось неприемлемым для властей. […] Читатель испытывает тошнотворное чувство бессилия. Между тем, если отвращение многих людей объединить в единый порыв, можно многого добиться» Петер Бененсон, основатель «Amnesty International» Не так давно я зафрендился в Фейсбуке с женой Руслана Коцабы – Ульяной. Время от времени я лайкаю ее посты, которые мн...
Читати далі →