Грати у Селінджера. Ігор Чеховський

На переході з часів радянських у часи незалежності, на початку дев'яностих, Ігор Чеховський, який потім став відомим істориком, а тоді активно займався журналістикою, написав оповідання, в якому пародіював оповідання Селінджера "І твої губи і очі зелені..." Свій варіант Ігор назвав «Твої очі сині-сині...» Суть оповідання у постійному наростанні нудоти від життя, фальшивих стосунків. Чомусь мені здалося, що Чеховський недаремно згадав про це оповідання саме у ті часи. Недаремно зробив такий собі рімейк, вписавши ті реалії. Якщо уважно почитати, і не пошкодувати хвилин десять-п'ятнадцять, віриш, що це таки відображає настрій, який тоді панував у номенклатурі. Чомусь віриш. Тим більше і сам Ігор міг зробити номенклатурну кар'єру, і знав це життя. Оповідання, звісно, забули, тому що Ігор став не письменником, а істориком. Ну викладаю, мені здається, якщо уважно, повільно перечитати, то можна відчути… як воно там… всередині))). У мене ж викликає повагу, що Ігор грав у Селінджера. І з високою ймовірністю щось таке тоді у повітрі носилося...

ТВОЇ ОЧІ СИНІ-СИНІ

Телефонний дзвінок застукав іх у ліжку на півцигарці, скинувши із сьомого неба на заїжджену парубоцьку канапу, що вже добрих півгодини вищала і охала… Не випускаючи пружного тіла Олімпії з обіймів, Білецький О.К., депутат від недавньої опозиції із політичною перспективою і передчасною сивиною на скронях — із жалем відклав недопалок до попільнички.
Цигарка була з дорогих, і втім Білецькому їх запрезентував хтось із канадійської делегації. Тим не менш О.К. міг дозволити собі таку розкіш лише при зустрічах зі своєю коханкою. Олімпія зналася на добрих цигарках, як і на всьому іншому, що приносило задоволення. Вона мала красиві очі, мов мигдаль і нову «вісімку» кольору мокрого асфальту — дарунок на п'яті роковини весілля від свого підстаркуватого мужа. А Білецький О.К. — мав у своєму ліжку саму Олімпію.
— Я дзвінка не чекаю. Може, це тебе?
— Ти що, здурів? Для всіх я зараз на презентації біржі «Марс».
Ба, вона не второпала його тонкого дотепу. Жодній душі на світі і не спаде на гадку розшукувати Олімпію в нього. На цей рахунок обоє мали бездоганну репутацію.
Телефон одначе не вгавав.
Схоже, на проводі добивався хтось із знайомих, що добре відав про звичку господаря не квапитися хапати слухавку. А могли й помилитися номером.
Від цих міркувань його відволік гуркіт за вікном: від поля на місто накочувалася гроза. Це підштовхнуло його до телефону. При цьому він незграбно зачепив опецькуватий журнальний столик із апаратом, і попіл з блюдця, що служило за попільничку, запацькав скатерку. Білецький стримав себе від бажання негайно її випрати.
У слухавці звучав голос, до сверблячки знайомий Білецькому ше від часів роботи у комсомолі. Щоправда, тон змінився — тепер мало хто б розпізнав довгожителя телефонного довідника для службового користування, що видавався лише під розписку. І все ж це був голос Чорнея — низький, аж скрипучий, що так контрастувало з його солідною статурою.
Голос — це було те, що останнім часом найдужче дратувало Олімпію в її мужові.
— О, нарешті я до тебе додзвонився! Мене попереджували, шо ти затримаєшся на презентації у Валерика. А от Олюні й досі немає. Ти ж її там бачив чи ні?!
— Еге ж. Тільки я пішов звідти раніше. Щось розболілася голова, та й роботи перед завтрашньою комісією по горло. Олімпія, очевидно, все ше там.
Вони покинули ресторан поодинці й до його хати добиралися різними шляхами. У дім Олімпія зайшла з чорного ходу, а ключ від тих дверей лише у постійних мешканців. Жодна собака не вирахує Олімпію в його помешканні.
— Я так тривожуся за неї. Ти ж знаєш, якою легковажною вона інколи буває?!
— Можеш бути спокійним: на цій презентації всі поводилися дуже пристойно.
— Тим більше мене непокоїть її затримка. Боюся, аби вона не вскочила в яку халепу!
— Чого ж тоді ти сам не пішов із нею на вечір?!
— У моєму теперішньому становищі було б необачно світитися на презентації, яку влаштували бувші партократи, — як ваші їх називають. До того ж лікар підозрює у мене мікроінфаркт, і застеріг від найменших переживань. Оце сиджу собі вдома ціхо й поволеньки ковтаю пігулки. Олюня заледве встигає їх діставати.
— Ти даремно так переймаєшся. Завтра на комісії тебе попросять відповісти на два-три запитаннячка та й відпустить із миром.
— Так я й повірив! Ця історія з перепродажем ветеранських машин — то гарний привід, шоб прибрати мене зі шляху.
— Ну-ну, не заводися. Це лишень депутатська комісія. Справу ше навіть не передано до прокуратури.
— Значить, ти маєш намір її туди передати?
Білецький нагадався за недопалок, що самотньо вмирав на дні так би мовити попільнички. Його вистачило на якихось три-чотири ковтка. Розмова набирала щоразу крутіших обертів.
— Старий, ти чудово в курсі: такі речі вирішуються не мною. Але як на мене, то нагорі навряд чи захочуть накладати собі голову з тією конторою.
Йому враз подумалося, що телефон Чорнея у зв'язку З ЦІЄЮ історією напевно взяли на прослуховування. Тож слід менше розпатякувати.
— Словом, краще прибережи своє здоров'я для молодої дружини. До речі, як там вона? А то на презентації ми перекинулися словом-другим.
Білецький підморгнув до любки. Полишена сама на себе вона знічев'я гризла нігті. Попри всі зусилля, так і не вдалося віднадити її від вульгарних манер. Зате все решту в ній з надлишком перекривало брак доброго поводження. Одні очі, мов у турчанки, чого варті! Сам сатана не встояв би перед їхнім звабливим блиском.
Тож не дивно, шо О.К. упіймався на їхній гачок з першого погляду. Вона тоді була ше просто Олею, інструктором райкому комсомолу в богом забутому селищі, а йому в обкомі випало той район курирувати. Перший вмить зорієнтувався в ситуації й доручив їй супроводжувати перевіряючого товариша з первинки. Але з тієї затії все одно вийшов пшик, хоч Білецький і продовжив відрядження ще на три дні її постіль залишилась для нього недосяжною. Втім, на ту пору Оля й не мала власного ліжка — старий залізний риндван, що жахливо теленчав від найменшого дотику, належав хазяям голуб'ятні, котру винаймав для неї райком. А через півроку, коли Білецький покидав комсомольський трамплін для «дорослого» місця, на вакантну посаду в обкомі взяли за його рекомендацією твердого горішка з віддаленого району. В місті вона стала Олімпією, піднялася на каблуки і принагідно вискочила за Чорнея, шо був на ту пору великою рибою і вдівцем. Її коханцем Білецькому О.К. вдалося стати лише після заборони компартії, місяць тому...
— Олюня намірилася мене покинути.
— Та ну?!
— Вона мені сама про це сказала.
— А, може, вона погарячкувала? Та й ти, певно, дав привід?!
— Я лише був проти, аби вона йшла на ту презентацію без мене. Ми трохи посперечалися, і я, здається, вилаяв її комсомольською підстилкою. Через цю халепу з автомобілями я зробився таким дратівливим.
— Справді, сказано круто. Ще й комсомольською...

— Авжеж, мені цього не слід було їй говорити. Ти ж бо знаєш, яка Олюня вразлива! Хоча, між нами кажучи, вона таки полюбляє гульнути. Якось я її злапав на гарячому одразу з двома.
— О! — тільки й спромігся Білецький.
— Я вже з цим потроху змирився. Зрештою, знав, на шо йду, коли брав молоденьку. Певно, шо не з кохання пішла за старого шкарбуна. Та хіба можна було встояти перед тими оченятами. Це ж наче про них співається — от послухай. — І він фальшивим тенором заскрипів:
Сіні-сині очі мала
І навік причарувала. Ой. ла-ла...
От досада, далі вилетіло з голови.
— Дуже зворушливо. Гадаю, це пройняло б і найчерствішу жінку.
— От бачиш! А Олюня взяла мене на глум. Їй байдуже до моїх переживань. Я для неї існую, лише коли потрібно оплатити чергові витребеньки. І навіть ця машина, за котру мене завтра будуть розпинати теж для неї.
— Увесь світ — до її ніг, еге ж!
— Я ніколи не дорікав їй цим. Але тепер в Олюні з'явився любас, який вивідує з неї компромат на мене. І нібито слід тягнеться до вашої комісії.
— На, маєш!
— Проте дужче мене непокоїть, як він вчинить з Олюнею, коли вона стане вже непотрібною. Цей тип, передчуваю, на все здатний!
Білецькому виразно вчувся шурхіт магнітофонної плівки, на яку намотували їхню балаканину… Просто, за вікном йшов дощ.
— Не знаю, шо й казати на це.
Але ти зробився надміру підозрілим. От побачиш, Олімпія на цей раз затрималася в подруги.
— Який ти все-таки щасливий, що не маєш дружини! Що ніхто не вкорочує щодня тобі віку!
— Еге ж, — погодився О.К., — перепало мені від бога це маленьке щастя.
По розмові він ще з хвилю намагався розпізнати: чи то продовжує шелестіти дощ, а чи це шумить у вухах. У нього таки не на жарт розболілася голова.
Від канапи долинуло нетерпляче скрипіння:
— Ходи до мене, любий! А то я без тебе поволеньки захолону.
На дотик її рука була холодною і вогкою. Наче хто підкинув у ліжко жабу прямо з вулиці. Для бадьорості О.К. запалив нову цигарку від діаспори.
— Чорней щось запідозрив. Чи ти часом не проговорилася?
Холодні руки міцніше вчепилися йому в плече. Олімпія зазирнула йому у вічі:
— Що він тобі наговорив? Ти весь такий знічений! Справді, за останньої сварки я багато чого навішала Чорнею. Однак твого імені я не називала.
— Проте цей дзвінок був неспроста.
— Ти жалкуєш, шо зв'язався зі мною?!
— Та ні, у мене й гадки про це не було. Просто голос у нього такий неприємний.
— Він тобі погрожував?
— Гірше. Він видавлював із мене сльозу.
— І ти вирішив його пожаліти?
— Я не з Червоного Хреста. Ця справа набрала розголосу. До того ж, люба, ти сама прагла його покарати!
— Я хотіла тільки Чорнея налякати. Збити трохи його пиху. Але коли справа дійде до суду, він цього не переживе. Знайомий із юрконсультації застеріг, що можуть присудити до конфіскації майна. Ти мусиш цього не допустити. Заради нашого кохання!
— Ти ще встигнеш розлучитися з ним.
— Оце і все чим ти можеш мені зарадити?! — Олімпія невдало струсила попіл на подушку. Вона так і не навчилася палити в ліжку.
— Просто ти мене більше не любиш!
Очі турчанки наповнилися слізьми. О.К. відчув себе ше дужче зніченим. Якщо вона заплаче, подумалося йому між двома глибокими ковтками диму, — я помру.
Вона гірко заплакала.
Намагаючись її втішити, Білецький знову перекинув попільничку. Тепер уся спальня була в попелі.
Телефонний дзвінок відволік їх на півпоцілунку.
О.К. обережно досягнув слухавку.
— Це знову я, — сповістив Чорней. Цього разу його скрипучий голос звучав значно бадьоріше.
— Знаєш, ти мав рацію, — Олюня таки затрималася в подруги!
— От бачиш. А ти нервував! — промимрив Білецький, не випускаючи гарячого тіла коханки з обіймів. — Тобі її подруга подзвонила?
— Та ж ні. Олюня сама щойно прийшла. Зараз приймає ванну. Каже, що презентація так собі. Сором признатися, але я, грішним ділом, помислив, ніби вона могла бути в коханця. О, це так добре, що Олюня повернулася..!
— Хто це знову дзвонив? — ластилася Олімпія до свого коханця.
— Здається, помилилися номером, — відповів О.К. — якомога недбалішим тоном по довгій паузі.
— То на чому ми зупинилися..? — у карих очах знову горіла бісівська спокуса. — Чи ти все ще переживаєш розмову з Чорнеєм?
— Ет, дай мені чистий спокій, — мовив він глухо, а по хвилі м'якшим тоном додав. — У мене голова тріщить від болю.
— Ну, то як собі знаєш, — ображено надула губки Олімпія. І почала збиратися. Білецький лежав із відсутнім виглядом.
— На, випий пігулку. Може, перейде.
Він покірно дозволив запхати собі до рота пігулку й, відчуваючи солодкий щем від гіркоти у роті, неквапом ії проковтнув. Наразі Білецького захопила гадка: адже в Олімпії на цей вечір бездоганне алібі. Безперечно, другий дзвінок Чорнея теж зафіксують на плівці. Зостається тільки набратися трохи рішучості...
Намагаючись не видати свого наміру, він лагідним тоном попросив Олімпію перемити всі келішки і посуд зі столика. Коли на кухні задзюрчала вода, О.К. притьмом схопив її косметичку, майже одразу виловив на дні пляшечку з пігулками і зі змовницьким виглядом пересипав увесь вміст на жменю.
А коли каблучки Олімпії вже відлунювали у вечоровій тиші й ніщо не виказувало на її випадкове повернення — О. К. із затаєною втіхою висипав повну жменю до рота. Відтак він загасив лампу, і в фіолетовому мороці, що враз наповнив по вінця спальню, йому виразно уявилися очі Олюні — невинно сині, — якими їх запам'ятав від першої зустрічі в богом забутому райцентрі.
Й крізь сльози, що мимохіть наверталися на очі, О.К. прошепотів німіючими устами нав'язливий куплетик: «Сині, сині очі мала та й мене при...» Нестерпна нудота що підкотилася до горла, обірвала мотив на півслові, й заточуючись та клянучи свою дурну сентиментальну натуру, він притьмом подався до вмивальника.

Ігор Чеховський