З каменем за пазухою...
Продовжуємо наш майже багаторічний відчайдушний лікнеп)) з історії за допомогою старих автентичних буковинських текстів. Цього разу, це публікація з «Радянської Буковини» (1983 рік). Приводом для тої статті стало те, що мешканець буковинського села Дубівка пан Піцул написав звернення до ООН із проханням забрати його з країни щастя у будь-яку менш щасливу країну, де б не переслідували за релігійні погляди.
Суть подібних публікацій полягала в тому, що людей закликали до совісті. Непоступливість, дотримування власних поглядів і безсовісність вважалися синонімами в ті складні часи. І не тільки тоді...
Тобто, пікантність ситуації в тому, що журналіст обливає людину брудом, лізе в усі щілини, і в той самий час дорікає свою жертву… безсовісністю, зверхністю і ще довжелезний список претензій)).
По-своєму розкривається і психологічний портрет «злочинця», насправді — жертви. Я б сказав, що головна його риса — страшенна втома від ідіотів, які лізуть не в свої справи. Характерно, що у статті добрі персонажі мають імена і по-батькові, а «злочинець» — тільки прізвище. Це про тонкощі, які ніколи не зайві.
Текст чудово передає певні особливості людського суспільства, не тільки радянського. Мені він подобається. Епічністю))) Впевненістю)) а через багато років — ще й емоційним ідіотизмом журналіста. Втім, завжди можна знайти багато сторін і тлумачень.
Кому дрібно читати, натискайте на клавіатурі Ctrl+. І відбувається диво, літери збільшуються)))
З КАМЕНЕМ ЗА ПАЗУХОЮ...
Цей сход надовго запам’ятається жителям Дубівки. Адже йшлося на ньому про дуже важливе — духовний світ людей.
— Зайдіть у будь-яку хату в селі і вн не знайдете сьогодні стола, на якому не було б білого хліба і до хліба, — не без гордості говорив голова сільвиконкому Октавіан Петрович Русу. — Можна сказати, шо 98 процентів нашого житла — це будинки, зведені за останнє десятиріччя. Але в людини, аби почувати себе щасливою по-справжньому, мусить бути не тільки гарна оселя, не тільки багатий стіл, але й щедра душа, помисли, її праця.
Думку цю продовжила сільська вчителька Людмила Іванівна Боднарюк:
— Щастя — це не безтурботність, це гармонійне поєднання власної гідності, радості і повноти творчого життя, з одного боку, і свідомості обов'язку перед іншими людьми, перед колективом, перед суспільством — з другого.
Людмила Іванівна оповідала про своїх вихованців, про дітей тих, хто сидів зараз у залі.
— Діти мають постійну потребу пізнавати життя, — говорила вчителька. — Вони не хочуть терпіти зла. Це дуже гарна риса людського характеру. Але, на жаль, трапляються випадки, коли при потуранні деяких батьків, насамперед віруючих, в окремих наших вихованців виробляється дволикість. Таких учнів спонукають говорити неправду, чому вони не відвідують школу, чому з товаришами не поїхали, на колгоспний лан, коли усі рятували від негоди врожай… Більше того, ці батьки прищеплюють дітям релігійно-екстремістські погляди. У що це обертається? А в те, шо дітей спроваджують на шлях злочину перед Батьківщиною. Уже відтепер їм кладуть камінь за пазуху, аби носили його проти найдорожчого,
І знову на сільському сході прозвучали прізвища родин Піцула, Зелінського, Горобця, людей, які, ховаючись під релігійну маску, наставляють своїх єдиновірців на «шлях істинний» за рецептами антирадянськнх закордонних центрів, штовхають їх на відверту зраду Батьківщині — виїзд у будь-яку несоціалістичну країну, де нібито «процвітає благоденствіє і справедливість». Школу цю проходять і їхні діти. ї як наслідок такої «науки» з сім'ї Піцулів відмовились від служби в армії сини Костянтин, Іван, Георгій.
Погляди присутніх звернені до чоловіка, який сидів у передостанніх рядах залу з якимось дивним, кам'яним обличчям. З-під похмурих брів видніла цілковита байдужість до земних хвилювань сІльчан, їх дум, тривог за сьогоднішній і завтрашній день села, за долю Вітчизни. Сидів чужим серед своїх.
Вдавана набожність аніскільки не сприймалася, хоч нею і намагається давно возвеличити свою особу. Бо якщо брати віру Піцула (він належить до найактнвніших екстремістів — п'ятидесятників), то турбота у нього повинна бути одна — про отця небесного, господа бога. Всі інші, мирські турботи — суєта і гріх. Але ні він, ні його «брати» — одновірці цього догмату не дотримуються. Більше дбають про себе. І не любов до Всевишнього проповідує Піцул, а ненависть до «безбожної країни»: закликає віруючих не підкорятися місцевим органам влади і прийняти «хрещення вогнем», «страждати за ім’я Христа...». Отак і вдає з себе «страдальця» за віру в бога.
Щоб підкреслити це, не раз Повторює: «Я був засуджений властями за християнські переконання на 10 літ». Хоч тут мяко кажучи, подвійна нещирість. Бо не за віру судили Піцула, а а за антирадянські дії. І не на десять літ, а на п'ять. І то відсидів лише три, потрапив, під амністію, зважили на багатодітну сім'ю.
Здавалось, після всього прийде до чоловіка усвідомлення своїх ганебних вчинків і дій. Але ні, щось утримує його. І, звісно, не віра. Бо і тепер сидів у залі, впершись підборіддям у широкі долоні, далекий і байдужий. Лише коли хтось з промовців торкався підступної діяльності екстремістів — п’ятидесятників, які своїми вчинками ганьблять громаду, Піцул проймався увагою до тої розмови.
Зійшов на трибуну тракторист Іван Ванхала. Говорив він, як думав: і про сьогоднішні клопоти села, і про зв'язок батьків зі школою і про ту прикрість — ганьбу, якої завдають екстремісти жптелям Дубівки.
— Якщо у людини немає совісті, — говорив Ванхала, — то ніяка віра не замінить її. По яких би закутках людина та не ховалася — шепталася, народ бачить. Бо не віру ховає, а зло ховає, недобрїсть свою. З чесністю не ховаються. Скажіть, хіба до таких, як Піцул, не було віруючих? І зараз люди вірять у бога. Кому те хто боронить? Але Піцулу і ного єдиновірцям хочеться зверхвіри. І для такої, бачте, у нас бракує місця. Тісно їм з такою вірою серед наших людей. Ось і вирішив Піцул звернутися аж в ООН, аби надали йому можливість виїхати в будь-яку несоціалістичну країну. Хоча б до Сполучених Штатів Америки. Ось там уже привільно буде для його віри, бо, як каже, у такій державі вірять у бога навіть самі президенти. Що на це скажеш?.. Світ уже не один раз переконався у «гуманності» та «людяності» боговіриих американських президентів. Один з любові до ближніх розпорядився скинути на них атомну бомбу, інший напалмом палив в’єтнамських дітей, а останній розпинає народ Гренади, Лівану, Палестини, ше й оголосив «хрестовий похід» проти комунізму. Знову з іменем бога готується до вбивства, хоч у божих заповідях написано: «Не вбий!».
Оплесками підтримав зал думку Івана Ванхала. Але Піцул її не поділяв. Чоло його кібчилось у невдоволенні і тоді, коли завуч школи Георгій Петрович Семко з обуренням говорив, шо батьки-сектантн несуть пряму відповідальність за пропущені уроки своїх дітей. Наприклад, Сільва Піцул у десятому класі за неповних три місяці пропустила 483 уроки, Ліда Петрюк — 203, Октавіан Булига — майже 200. Зіна Піцул, вкрай погано відвідуючи школу, не здала торік екзаменів за десятий клас...
— Колись я пов’язала свою долю з віруючим хлопцем, — розповіла на сільському сході бібліотекар Ганна Симко. — Але за його великою набожністю приховувалась ше більша непорядність, страшенний фанатизм. Він з такими, як сам, роз’їжджав по заробітках в Одеську область, Грузію… Й до того домолився, що одного дня сказав: «Бог дорожчий мені, ніж власна дитина». Нею, справді, він не займався. Поїздки за довгим карбованцем, постійні ходіння на молитовні зібрання, — усе це відвернуло його від сім’ї. Тому й кажу, що не молитвою сильна людина і не богом. Жити потрібно чесно. А тоді і не треба буде молитись та каятись, бога шукати і торгуватись із совістю.
Гірке зізнання Ганни схвилювало присутніх. Тільки не Піцула. Таким же байдужим став перед людьми, коли вони зажадали від нього відповіді: «До яких пір буде ганьбити село, доки буде носити той камінь за пазухою?..».
Він завчено спробував сховатися за Біблію. Але твердої основи не мав, як не мав і власного голосу. Вражала ота його дивовижна байдужість до людей, серед яких зріс цей чоловік, до землі, шо годує його. Подумалось: Найстрашніше —- прожити життя, так і не спізнавши головної його радості — самовідданого служіння людям.
І. МАРУСЯК.
Глибоцький район Радянська Буковина (1983 рік)
Суть подібних публікацій полягала в тому, що людей закликали до совісті. Непоступливість, дотримування власних поглядів і безсовісність вважалися синонімами в ті складні часи. І не тільки тоді...
Тобто, пікантність ситуації в тому, що журналіст обливає людину брудом, лізе в усі щілини, і в той самий час дорікає свою жертву… безсовісністю, зверхністю і ще довжелезний список претензій)).
По-своєму розкривається і психологічний портрет «злочинця», насправді — жертви. Я б сказав, що головна його риса — страшенна втома від ідіотів, які лізуть не в свої справи. Характерно, що у статті добрі персонажі мають імена і по-батькові, а «злочинець» — тільки прізвище. Це про тонкощі, які ніколи не зайві.
Текст чудово передає певні особливості людського суспільства, не тільки радянського. Мені він подобається. Епічністю))) Впевненістю)) а через багато років — ще й емоційним ідіотизмом журналіста. Втім, завжди можна знайти багато сторін і тлумачень.
Кому дрібно читати, натискайте на клавіатурі Ctrl+. І відбувається диво, літери збільшуються)))
З КАМЕНЕМ ЗА ПАЗУХОЮ...
Цей сход надовго запам’ятається жителям Дубівки. Адже йшлося на ньому про дуже важливе — духовний світ людей.
— Зайдіть у будь-яку хату в селі і вн не знайдете сьогодні стола, на якому не було б білого хліба і до хліба, — не без гордості говорив голова сільвиконкому Октавіан Петрович Русу. — Можна сказати, шо 98 процентів нашого житла — це будинки, зведені за останнє десятиріччя. Але в людини, аби почувати себе щасливою по-справжньому, мусить бути не тільки гарна оселя, не тільки багатий стіл, але й щедра душа, помисли, її праця.
Думку цю продовжила сільська вчителька Людмила Іванівна Боднарюк:
— Щастя — це не безтурботність, це гармонійне поєднання власної гідності, радості і повноти творчого життя, з одного боку, і свідомості обов'язку перед іншими людьми, перед колективом, перед суспільством — з другого.
Людмила Іванівна оповідала про своїх вихованців, про дітей тих, хто сидів зараз у залі.
— Діти мають постійну потребу пізнавати життя, — говорила вчителька. — Вони не хочуть терпіти зла. Це дуже гарна риса людського характеру. Але, на жаль, трапляються випадки, коли при потуранні деяких батьків, насамперед віруючих, в окремих наших вихованців виробляється дволикість. Таких учнів спонукають говорити неправду, чому вони не відвідують школу, чому з товаришами не поїхали, на колгоспний лан, коли усі рятували від негоди врожай… Більше того, ці батьки прищеплюють дітям релігійно-екстремістські погляди. У що це обертається? А в те, шо дітей спроваджують на шлях злочину перед Батьківщиною. Уже відтепер їм кладуть камінь за пазуху, аби носили його проти найдорожчого,
І знову на сільському сході прозвучали прізвища родин Піцула, Зелінського, Горобця, людей, які, ховаючись під релігійну маску, наставляють своїх єдиновірців на «шлях істинний» за рецептами антирадянськнх закордонних центрів, штовхають їх на відверту зраду Батьківщині — виїзд у будь-яку несоціалістичну країну, де нібито «процвітає благоденствіє і справедливість». Школу цю проходять і їхні діти. ї як наслідок такої «науки» з сім'ї Піцулів відмовились від служби в армії сини Костянтин, Іван, Георгій.
Погляди присутніх звернені до чоловіка, який сидів у передостанніх рядах залу з якимось дивним, кам'яним обличчям. З-під похмурих брів видніла цілковита байдужість до земних хвилювань сІльчан, їх дум, тривог за сьогоднішній і завтрашній день села, за долю Вітчизни. Сидів чужим серед своїх.
Вдавана набожність аніскільки не сприймалася, хоч нею і намагається давно возвеличити свою особу. Бо якщо брати віру Піцула (він належить до найактнвніших екстремістів — п'ятидесятників), то турбота у нього повинна бути одна — про отця небесного, господа бога. Всі інші, мирські турботи — суєта і гріх. Але ні він, ні його «брати» — одновірці цього догмату не дотримуються. Більше дбають про себе. І не любов до Всевишнього проповідує Піцул, а ненависть до «безбожної країни»: закликає віруючих не підкорятися місцевим органам влади і прийняти «хрещення вогнем», «страждати за ім’я Христа...». Отак і вдає з себе «страдальця» за віру в бога.
Щоб підкреслити це, не раз Повторює: «Я був засуджений властями за християнські переконання на 10 літ». Хоч тут мяко кажучи, подвійна нещирість. Бо не за віру судили Піцула, а а за антирадянські дії. І не на десять літ, а на п'ять. І то відсидів лише три, потрапив, під амністію, зважили на багатодітну сім'ю.
Здавалось, після всього прийде до чоловіка усвідомлення своїх ганебних вчинків і дій. Але ні, щось утримує його. І, звісно, не віра. Бо і тепер сидів у залі, впершись підборіддям у широкі долоні, далекий і байдужий. Лише коли хтось з промовців торкався підступної діяльності екстремістів — п’ятидесятників, які своїми вчинками ганьблять громаду, Піцул проймався увагою до тої розмови.
Зійшов на трибуну тракторист Іван Ванхала. Говорив він, як думав: і про сьогоднішні клопоти села, і про зв'язок батьків зі школою і про ту прикрість — ганьбу, якої завдають екстремісти жптелям Дубівки.
— Якщо у людини немає совісті, — говорив Ванхала, — то ніяка віра не замінить її. По яких би закутках людина та не ховалася — шепталася, народ бачить. Бо не віру ховає, а зло ховає, недобрїсть свою. З чесністю не ховаються. Скажіть, хіба до таких, як Піцул, не було віруючих? І зараз люди вірять у бога. Кому те хто боронить? Але Піцулу і ного єдиновірцям хочеться зверхвіри. І для такої, бачте, у нас бракує місця. Тісно їм з такою вірою серед наших людей. Ось і вирішив Піцул звернутися аж в ООН, аби надали йому можливість виїхати в будь-яку несоціалістичну країну. Хоча б до Сполучених Штатів Америки. Ось там уже привільно буде для його віри, бо, як каже, у такій державі вірять у бога навіть самі президенти. Що на це скажеш?.. Світ уже не один раз переконався у «гуманності» та «людяності» боговіриих американських президентів. Один з любові до ближніх розпорядився скинути на них атомну бомбу, інший напалмом палив в’єтнамських дітей, а останній розпинає народ Гренади, Лівану, Палестини, ше й оголосив «хрестовий похід» проти комунізму. Знову з іменем бога готується до вбивства, хоч у божих заповідях написано: «Не вбий!».
Оплесками підтримав зал думку Івана Ванхала. Але Піцул її не поділяв. Чоло його кібчилось у невдоволенні і тоді, коли завуч школи Георгій Петрович Семко з обуренням говорив, шо батьки-сектантн несуть пряму відповідальність за пропущені уроки своїх дітей. Наприклад, Сільва Піцул у десятому класі за неповних три місяці пропустила 483 уроки, Ліда Петрюк — 203, Октавіан Булига — майже 200. Зіна Піцул, вкрай погано відвідуючи школу, не здала торік екзаменів за десятий клас...
— Колись я пов’язала свою долю з віруючим хлопцем, — розповіла на сільському сході бібліотекар Ганна Симко. — Але за його великою набожністю приховувалась ше більша непорядність, страшенний фанатизм. Він з такими, як сам, роз’їжджав по заробітках в Одеську область, Грузію… Й до того домолився, що одного дня сказав: «Бог дорожчий мені, ніж власна дитина». Нею, справді, він не займався. Поїздки за довгим карбованцем, постійні ходіння на молитовні зібрання, — усе це відвернуло його від сім’ї. Тому й кажу, що не молитвою сильна людина і не богом. Жити потрібно чесно. А тоді і не треба буде молитись та каятись, бога шукати і торгуватись із совістю.
Гірке зізнання Ганни схвилювало присутніх. Тільки не Піцула. Таким же байдужим став перед людьми, коли вони зажадали від нього відповіді: «До яких пір буде ганьбити село, доки буде носити той камінь за пазухою?..».
Він завчено спробував сховатися за Біблію. Але твердої основи не мав, як не мав і власного голосу. Вражала ота його дивовижна байдужість до людей, серед яких зріс цей чоловік, до землі, шо годує його. Подумалось: Найстрашніше —- прожити життя, так і не спізнавши головної його радості — самовідданого служіння людям.
І. МАРУСЯК.
Глибоцький район Радянська Буковина (1983 рік)
0 коментарів