Скнара

Наприкінці вісімдесятих, на початку дев'яностих чернівчани почали відкривати для себе ту чернівецьку спадщину, яка була прихована від них ідеологією. В спадщині тій, зрештою, не було нічого політичного, просто вона нагадувала про людей, які жили тут до 1940 року. І свідчила про те, що вони були нормальними веселими людьми, які жили звичайним життям, не страждали від того, що не будують світле майбутнє. Багато публікацій, які відкривали цю чернівецьку спадщину, інціював тоді Петро Васильович Рихло, який й перекладав ці твори з німецької. Причому, дивно, що деякі публікації більше ніколи не повторилися. Так сталося, зокрема, із оповіданням чернівецького письменника та театрального діяча (а потім з 1940 року емігранта) Георга Дроздовського «Скнара». Ну зараз саме слово «література» закривається. Скоро перестануть розуміти, як це)) Вирішив переопублікувати. Просто оповідання дотепне.



«Гроза важко нависала над селом, яке все щільніше горнулось до землі під ударами грому і ніяк не сподівалось, що сірі ручиська хмар випустять його з обіймів. Ураганний вітер шмагав дощем по маленьких віконцях, і коли поміж громовицями наставала коротка пауза, тоді пронизливо скрипів у своїх петлях срібний носорог, що правив корчмі за вивіску. Круті сходинки блискавки єднали небо з землею. При їхньому тремтячому сяйві вгадувався застиглий пейзаж — чорні борозни ріллі, ніжно-зелені весняні луги, а понад ними, виступаючи з темряви, — ліс і замок Люссак.

Нас було троє у корчмі: господар, охочий до бесіди товстун з рідким волоссям, маленькими очима над бульбоподібним носом, широкою, лукавою усмішкою на устах — саме такий, яким люблять зображувати тип сільського господаря провінційні актори. В кутку корчми, майже недосяжний для гримас непогоди, освітлений скупим вогником закопченої лампи, — незнайомець, який прибився до нас, коли надворі почала бушувати стихія.

Про нього можна було небагато сказати. Обличчя у тьмяному світлі годі розгледіти. Він не викликав ніякого інтересу в своїй обтріпаній одежі, яка пам'ятала і кращі часи. Вмостившись у своєму кутку, він несміливо попросив води — замовлення, яке з огляду на цілі потоки дощу виглядало дещо комічним і яке, врешті, знайшло своє завершення в круто звареному яйці і добрій порції солі. Господар, знехотя, вдовольнив бажання свого гостя і знову підсів до мене. Але наша розмова вже втратила свою жвавість.

Потім — коли саме могутній спалах на секунду залив усе яскравим сяйвом, так що стало видно, як удень, — господар промовив: «Від цього пан де Люссак мав би неабияку втіху, старий скнара. Завжди, коли йому випадало пережити нічну грозу, сідав біля вікна там нагорі — він показав рукою поверх плечей у бік напівзруйнованого замку, — і заходився читати книгу. Ніякого світла не можна було запалювати, навіть старої лойової свічки, якою він, як правило, присвічував. І кожного разу, коли по небу кресали такі зигзаги, він читав, скільки міг проковтнути за цей куций проміжок часу. Але якщо йому все-таки вдавалось прочитати одну або дві сторінки, він називав це «заслужити у Господа Бога дрібку світла» і був ладен танцювати від радості, якби йому не було жаль своїх підошов».

«Може, ви дозволите й мені трохи розповісти про нього, панове?» — долинув до нас з кутка холодний, трохи хриплуватий голос.

«О, з задоволенням. І якщо це буде цікаво, то ваше яйце з доброю порцією солі не коштуватиме вам жодного су».

«Дякую, згоден! Але дозвольте мені розповідати звідси. Я досить зручно вмостився у своєму кутку. Ви не маєте нічого проти? Гаразд! Старий Люссак—Гастон віконт де Люссак — не завжди був таким скупим. О, ні! Він став таким через жінку. Що цілком природно, неправда? — Отож слухайте! Коли він був молодим, зустрів одну італійку — назвемо її Б'янкою. Вона була співачкою, але насправді виспівувала йому з кишені дукати. А її духівник — в той час існував ще такий звичай — допомагав їй в цьому. Без співу. Для бідних. Але при цьому думав про себе. Все, що давав їй Люссак — для для вдів, сиріт, породіль або погорільців — йшло через руки абата Бессона. Але я не хочу надмірно вдаватись у деталі… Одного дня пан де Люссак довідався, що усі гроші своєї дружини, спадщину своїм предків і свої доходи землевласника він кинув у пащеку чортові. Духівник Б'янки насправді виявився шарлатаном, колишнім канатоходцем з шахрайської компанії, а сама Б'янка — повією, котра обманювала пана Люссака з лейб-єгерем, і камердинером, і жандармом.

Надмірним глуздом старий віконт не відзначався ніколи, але це протверезило його. Він справді кохав цю Б'янку Мараті, кохав понад усе на світі. Тому в нього помутнів розум, і марнотратник гранд-сеньйор став скупердягою, щоправда, з етичних міркувань. Каяття охопило його. Він хотів будь-що врятувати для свого сина родовий замок і ліси, і поля. Отож, виходить, що він став справжнім винахідником ощадливості. Ваша оповідь про використання блискавки — це лише окремий елемент системи. Те, що він харчувався самою картоплею, власноруч доїв корів, щоб не пропала жодна крапля молока, а рухався лише тоді, коли це було вкрай необхідно, щоб не зношувати підошов — дрібниці. Те, що він бігав навколо свого замку і гавкав, щоб зекономити на собачому харчі, — до цього вдавалися й інші, але те, що він не хотів і не міг померти, щоб зекономити аркуш паперу — це варто того яйця, яке я з'їв. Одного дня він захворів. Важко. І тоді подумав про заповіт. Він сів за старовинний письмовий стіл, довго роздумував, перш ніж вмокнути перо, інакше чорнило могло б висохнути невикористаним, і написав. Заповів усе синові, заради якого протягом вісімнадцяти років не з'їв зайвого шматочка і не діспав не одну нічку, тому що він боявся якимось неспокійним рухом чи жестом уві сні надмірно зужити простирадло. Одначе, коли заповіт був уже готовий, в ньому виявилася формальна помилка. Розумова кволість старого призвела до того, що документ було датовано трьома роками наперед. Трапилася помилка в літочисленні, яке він, за своєю старомодною звичкою, написав літерами. Для нормальної людини це не складало б жодної проблеми, але для нього І Вирвати? Неможливо! Його недовіра допускала, попри всю гарантованість і можливість зловживання. Новий заповіт? «Хіба я євангеліст?» — захихикав він у своїй манері напівбожевільного. Взяти ще один аркуш дорогого чудового паперу? «Краще я буду жити до того дня, яким датована моя остання воля. Ось так!»

І він дотримав слова, він, якого всі вже вважали приреченим. Його фантастична скнарість змусила відступити навіть кістляву. Рівно через три роки, день у день, смерть згасила його, наче свічку, яка вигоріла до кінця. Йому вдалося здійснити це. Новий аркуш непотрібний. Що ви скажете на це, панове?»

Господар і я мовчали. Між тим, гроза вляглася. Місячне срібло заливало рівнину. На обрії вимальовувались старовинні муки замку Люссака. Незнайомець піднявся і вийшов з сутінків на світло. Ми помітили, що він підтримує однією рукою штани. Тепер ми побачили його вже немолоде обличчя, вузьке і благородне. Голуба кров. Під ледь посивілими густими бровами скептично іскрилися очі. Стиснуті безкровні губи розтягнулися в посмішці і відкрили білі бездоганні зуби.

«Ну що, задоволені, панове? А ви, певно, дивуєтесь, що це діється з моїми штанами! За склянку вина я вам усе поясню».

Я мовчки наповнив свою склянку і простягнув йому.

«У мене є така звичка — сидіти у темряві без штанів. Адже вони протираються, і диви, як уже й світяться дірками. Тому я і не підсідав до вашого столу. Зі спущеними додолу штанами навряд чи зручно бути в компанії». — Він вихилив склянку одним духом.

«Ви вражені? Так, панове, я спадково дуже обтяжений. Мене звати Гастон віконт де Люссак, як і мого діда! Сьогодні, після двадцяти років перебування на чужині, я повернувся додому. О ревуар, мосьє, і благословенного вам вечора!»

Ми залишились самі, і коли господар почухав потилицю, цей жест видався мені настільки доречним, що я лише мовчки зробив те саме".

Переклад Петра Рихла («Буковинський журнал», 1992 рік)