Моня і Настя (Наум Гурвіц)

Ще не так давно у газетах друкували невеличкі замальовки, нариси, фельйєтони. Людям подобалося. До років сімдесятих минулого століття, це був повноцінний газетний жанр. Подекуди він відображав час, емоції, які переповнювали людей, набагато краще, аніж газетні новини. Чесніше… Точніше… Публікую таку замальовку з чернівецької обласної преси 1968 року. По-своєму, це така маленька газетна перлинка. Тоді не були ще у моді містечкові розповіді із єврейським акцентом (що стали модними вже зараз). І цей нарис про перукаря Моню і про перукаря Настю, якби один з перших. Але тут справа не в акценті. Акценту тут мало. Просто цей текст повідомляє нам про те, що ми — люди. І, можливо, це найважніше повідомлення, яке ми могли б отримати.

Автор цього образку — чернівецький літератор Наум Гурвіц. З Чернівців він поїхав, коли видалася ця можливість. Прообразом Моні дехто)) вважає перукаря Карлушу з перукарні «Зірочка», яка була у Будинку офіцерів. Для того, щоб відчути той додатковий щем, який відчували люди, коли читали цю замальовку, треба розуміти, що з найбільш кровопролитної війни тоді минуло лише двадцять років, і, зрозуміло, старий перукар Моня відчув її у повну силу. Інше можете додумувати самі. І так, навіть, буде краще.

МОНЯ І НАСТЯ (Наум Гурвіц)

Чародій стрижки Моня Ямпольськнй залишався Монею і в шістдесят п'ять років. Ім'я майстра не старіє, як не старіє майстерність. Маленький, у старовинних окулярах з тонкою оправою, він служив людям, брав чайові, але віддавав усе, на що був здатний.

—Людство досить пролило крові, — любив примовляти він. — Доста, будьте спокійні! Кожний ваш прищик залишиться на місці.

Бритва в його руках набувала м'якості. Вона вигиналась, підскакувала, випрямлялась. Здавалося, Моня спроможний обернути її навколо пальця. До модних фасонів стрижки Моня ставився зневажливо.

— Звичайно, люди повинні щось придумувати, — говорив він черговому клієнтові — Я не проти моди. Але коли ось у це крісло сідає людина з обличчям плоским, як камбала, і вимагає канадку, то у мене падають з рук ножиці.

Перукарі називали Моню «активістом». Це було і прізвисько і не прізвисько. Моня справді любив громадську роботу. Він відвідував хворих і на всіх нарадах нагадував про чуйність.

—І шо ви думаєте, — розповідав він на чергових зборах. — Арончик Пінкензон лежить зарослий, ніби у нього, не дай бог, траур. І ви думаєте, у лікарні нема перукаря? Він є. Але якщо він перукар, то я космонавт. Арончик просто боїться, що його заріжуть. Я бачив на власні очі, що це за спеціаліст. І коли я відрекомендувався і сказав: «Товаришу, хіба це називається поголити? то він мені відловів: «Я не побуткомбінатівський. Я в лікарні штатна одиниця». У мене запаморочилась голова. Якось у Моніну майстерню привели дівчину.

— Ти повинен зробити з неї майстра, — сказав голова місцевкому і пішов.

Моня розгубився. В ролі педагога він себе ще ніколи не пробував.

— То як тебе звуть, донечко? — спитав він між іншим.

— Настя, — відповіла дівчина.

— Казала Настя, як удасться, любив говорити покійний батько, і все ж зробив з мене перукаря. А хто твій батько?

— Шофер.

— То чому ж він не захотів зробити з тебе таксиста?

Настя розгубилась.

— Мені подобається саме ця професія.

— Дуже добре, — підсумував Моня.

Дні стали несхожими один на одного. Моня навчав Настю усім тонкощам свого ремесла.

— Насте, ножиці — це не просто ножиці. Те, що вони добре ріжуть, ще не значить, що вони добре стрижуть. Клієнт повинен чути музику. Ось дивись. В Моніних руках ножиці стали схожими на дзьоб птаха, що породжує неповторну трель.

Згодом Моня почав довіряти Насті клієнтів. Щоб не бентежити її, він заглиблювався у заповнення нарядів, краєчком ока спостерігаючи за Настею. Незабаром і в неї з’явилося своє крісло, 1 вже навіть ті клієнти, які роками відвідували Моню, намагались потрапити до Насті. Вродлива, у білосніжному халаті, вона викликала захоплення у молодих і радувала літніх.

Моня тужливо посміхався.

Якось Моню з Настею запросили на об’єднані збори усіх перукарень міста. Згорблені старики сиділи поруч з молоденькими дівчатами. Зал гудів і хитався, сп’янілий від одеколону. Голова місцевкому тов. Таранька закінчував доповідь:

—Відомо, що своя кишеня ближча до тіла, то чи не тому виручка багатьох майстрів відстає від плану? В той час як наше завдання — зробити радянську людину красивою, а державу багатою.

Про що тільки не говорили майстри.

Нарешті, слово надали Моні Ямпольському. Він зняв окуляри, молодо подивився в зал і заговорив:

— Моня, — сказав мені мій покійний батько. — Навіть у мертвої людини продовжує рости борода. Ти повинен бути перукарем. І я ним став. П’ятдесят років мої руки, як анкерський маятник, не знали перебоїв.

Я підстригав рабинів і міністрів. І от сьогодні я чую, як мої компаньйони скаржаться, шо їм щось там заважає, і все не так, як було. Хіба вони не бачать? Нам на зміну прийшли молоді дівчата, вродливі і чистенькі, як нова серветка. І кому не хочеться, щоб ці пальчики торкнулись його щік і, не дай бог, шиї? І кому не хочеться, щоб на нього дивилися жвавенькі очі, а не старовинні окуляри? Так навіщо робити переполох? Треба просто подумати про пенсію. Кожна дорога має свій початок і свій кінець. Ми вже прийшли.

Моня замовк. Він ще раз подивився в зал і почав протирати окуляри з старовинною тонкою оправою.

«Радянська Буковина» (1968 рік)

Фото з книги «Homo czernovicensis» (упорядник Сергій Осачук)
Републікація у газеті «Чернівці» (05.12.2019)