Голос к'РАЮ

Щоразу, йдучи повз будівлю Адміністрації, мені хотілося жбурнути камінь у вікно. Причому не у якесь пересічне вікно, за яким сидять тихі клерки, а в якесь поважне, значуще, головне вікно. У те саме, де іноді з'являється нудне сановне обличчя. З'являється на секунду, на мить. А потім із гидливою гримаскою зникає у прохолодній темряві. І завжди хочеться навздогін запитати, що ж так огидно, так нудно тобі?

За родом занять, до речі, добре знав, де вікно, про яке мріяв. Іноді навіть обідав у тому помпезному будинку. Є там така трохи смердюча їдальня у підвальчику, для сіреньких. Хоч і з невикорінним ароматом общєпіту, але зі справді приємними цінами і претензією на “домашність”. Втім, за кілька відвідувань помітив, що їжа там така ж нудна, як і обличчя клерків, які харчувалися в ній. Певно, через це у мене виникли якісь канібальські комплекси. Коли споживав в їдальні невеселе пюре з котлеткою, мені здавалося, що його смак… ну як би це пояснити – це смак обличчя посадовця, клерка, якби з якогось дива я раптом почав його жувати. Звичайно, через такі асоціації довелося припинити туди заходити. Тут вже не до дешевизни.

Мене, до речі, ті обличчя щиро вражали, вони були – припорошені. Весь час хотілося змахнути з них ганчіркою невидимі порохи. Слова “пильний” і “припорошений” сплуталися не тільки в моїй двомовній свідомості. У цих клерків справді були і “пильні”, і “пильниє” обличчя. Та зрештою, які претензії до клерків? Було просто трохи шкода, що вони так задурені не дуже приємною і, швидше за все, малопотрібною роботою. Тому мені хотілося жбурнути камінь у якесь значуще, головне вікно. І не один камінь, а зробити такий собі кам'яний феєрверк, салют. Звичайно, вночі, щоб нікому ненароком не зашкодити. Адже з дитинства страждаю на хворобливу гуманність.

Така “терористична” ідея народилася внаслідок моєї підвищеної поінформованості про роботу цієї меланхолійної організації (адміністрації). Там зі звичайного паперу і чорнил вміють видобувати стільки золота, що якісь там копальні Аляски здаються копійчаними...

Я не просто розумів, що “вони брешуть”, а знав, коли і з якою мірою цинізму. І після якоїсь видатної чергової брехні й накотило. Бажання стало таким нестерпним, що за кілька днів я раптом вирішив: а чому б і ні? І почав розробляти план. Обійшов навколо будинку і зрозумів, що справа не така проста, як здавалося. Навколо були відеокамери. І якщо метати з недоступної для них точки, то треба було жбурляти камінь щонайменше з пращі. Рукою не докинути. Втім, ця технічна складність швидше заінтригувала, аніж зупинила. З пращі видавалося цікавішим. Але неприємне передчуття, що мене, члена якихось сумнівних рад, досить відому в місті людину, зловлять з пращею та камінням, якось пригнічувало. Думки мої ганебно роздвоїлися. Зранку думав про пращу і точку обстрілу, а ввечері нападами накочувалася неприємна розсудливість. Так у душевних муках спливли кілька тижнів. Одного разу під час вечірньої прогулянки я зайшов у під'їзд якраз навпроти того самого ВІКНА. Щоб не ятрити свою рішучість, я переконував себе, що мені просто цікава ідея кам'яного салюту: чи можна за п'ять-десять секунд розбити чотири-п'ять вікон з чималої відстані? Ну, просто цікаво. Не більше. Я стояв і курив у під'їзді, прикидаючи як і що, і раптом почув приголомшливий крик. На всю вулицю заголосили “допоможіть!”, потім ще кілька разів. Я трохи повагався, а потім з тоскним небажанням вийшов допомагати.

Картина була дивна: здоровенний омоновець тримав хирлявого, але спритного і вертлявого чувака у майці. На тротуарі були розкидані авоська, білий батон, пакет кефіру, що луснув і розлився, картата сорочка і благенька курточка – все очевидно належало затриманому. Він люто бився з омоновцем і кричав оте “допоможіть!” і щось на кшталт “сатрап”, “юдо” тощо. “Що сталося, мужики?” – дещо невпевнено запитав я. Відповів омоновець: “Не звертайте уваги, він тільки що розбив вікно в адміністрації”. “Та не збирався я розбивати його, потворо ти! Зрозумій, за хлібом йшов. А тут мені голос, голос я почув. “Розбий вікно” – каже мені той голос. Я і розбив”, – закричав мужик і забився в істериці. Зібрався натовп, дружно засуджував омоновця, який терпляче чекав на наряд. Нещасному ж пропонували мобільний телефон – зателефонувати родичам, але той поринув у такий істеричний стан, що вже зовсім незрозуміло було, що робити. Незабаром прийшов наряд і забрав його.

Натовп потихеньку розходився, але слова про голос запали мені в душу. Що він мав на увазі? Може, і я чув той голос, але не зрозумів цього? Люди з хворою психікою, відомо, чують голоси. А раптом мені так само хотілося кинути камінь, підкоряючись тому ж голосу?

Треба сказати, що після того вечора мені перехотілося жбурляти каміння, і я мирно віддався якимось іншим роздумам, забувши про пращу, під'їзди та відеокамери. Через півроку мені раптом згадався той дивний випадок, коли зовсім вже випадково проходив повз і знову глянув на ті самі вікна. “А все-таки непогано б зафігачити туди каменюкою. Шкода, що ніколи не брав до рук пращі”, – подумалося мені, і навіть хвилин п'ять постояв і солодко помріяв.

Наступного дня довідався, що на інфосайтах з'явилася цікава новина. Хтось розбив вікно Адміністрації, недалеко від заповітного, залізною здоровенною гайкою, пущеною з невідомої зброї (рогатки, мабуть). Гайка влетіла сильно і весело, серйозно пошкодивши навіть стіну. Це змусило мене серйозно замислитися. Але скільки я не зіставляв факти, жодного висновку не дійшов. Занадто багато припущень і мало доказів. Хоч я і журналіст (забув попередити), але не люблю домислів, навіть ненавиджу, можливо, саме тому, що журналіст. І, природно, нікому про це я не розповідав. У мене і так погана репутація.

Минув час. Ті збіги мене аніскільки вже не цікавили, але відбулася ще одна подія. Здавалося б, далека. Мого, навіть не скажу приятеля, а так, цікавого знайомого під час мегазапою засадили в божевільню. Треба сказати, він був не тільки видатний алкоголік, але і непересічний шизофренік (не всі мої приятелі такі). Запій його був такий грандіозний, що він вийшов з лікарні лише через два місяці. Прийшовши до мене на роботу, він відкликав мене і таємниче сказав “Вийдемо, поговорити треба”. Легковажно припустивши, що йдеться про гривні на гранчак самогонки, я вийшов. Він підійшов зовсім близько, взяв мене за ґудзик, хитро і якось лукаво глянув в очі, аж здалося мені, що надто поквапилися його відпустити… І сказав дещо незвичайне і малозрозуміле: “Слухай, давай я відійду за ріг, а ти знову зробиш це”. Тут я вже точно впевнився, що лікарі прийняли своє рішення передчасно, кинувши хвору зболілу душу напризволяще. “І що ж я повинен зробити знову?” – запитав нудно – “Як що?! Стати Голосом”, – як про щось само собою зрозуміле відповів знайомий. “Яким голосом?”, – ще холодніше запитав я. “Ну ти ж приходиш до людей голосом, ти що, не знаєш? – здивовано зауважив він. – Як же ти цього можеш не знати? Тому мені цікаво, як ти це робиш. Я відійду за ріг, туди подалі, щоб я не міг тебе бачити і чути, а ти знову мені що-небудь скажеш. У лікарні тебе багато слухають, але не знають, що це ти. А я тебе впізнав, твій голос, ми ж знайомі! І навіть розповідав їм усім, що все це ти кажеш! Ти мені щовечора що-небудь наговорював, між іншим, переконував, що пити більше не треба”, – з вдячністю додав він. У пам'яті моїй почали спливати пригоди з вікном в адміністрації. Господи, так цим голосом міг бути я? Це я силою думки змусив того бідолаху кинути каменюку. Не може бути...

“Ти взагалі розумієш, про що ти? Людина не може розмовляти в чиїсь голові, не знаючи про це ”, – зауважив я. “Але ти, гадаю, – такий ось рідкісний випадок, – далі приятель мій поринув у безодні метафізики. – Та головне, – радів він, – ніхто не знає особисто голосів у своїй голові, і тільки мені так пощастило. Прошу тебе, скажи мені що-небудь ще”.

“Не буду”, – опирався я.

“Розумію, розумію”, – кивав він у відповідь.

Щоразу, коли опівночі втомлено набираю номер друкарні і кажу: “Привіт, хлопці. Це турбує “Голос к'РАЮ” (така, з дивною аристократичною запинкою, метафізична назва видання, де працюю). Ну, що там з нашою голосом, жодних проблем?”, я згадую свого приятеля, бо лише він по-справжньому і знає, що то за Голос. Тоді, я думаю, що дуже сумно бути божевільним, чути якісь голоси, діяти за їхньою вказівкою. Але бути самим голосом – взагалі за межею очікувань...

(рік написання не пишу))

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте