Лекція Вишинського. Армія глиняних
Вчора у медіа-центрі «Бель вю» читав лекцію Святослав Вишинський (власне, лекцій насправді було дві). У анонсі було речення: «Чи можлива незалежна журналістика у провладних та опозиційних медіа в Чернівцях?» Про це була одна з двох лекцій. Після констатації, так скажемо, плачевного, Святослав якби майже явно дав відповідь — неможлива. Просто фактично так виходить. Такі факти.
Так думаю: а що утворює незалежність насправді?
Вважається, що, переважно, «власне» джерело фінансування. Тільки? Хоча ми усвідомлюємо, що залежність від читача іноді страшніша залежності від олігарха (погляди якого куди ширші і веселіші, зазвичай, да, да, а ще – пофігістичніші). Про що було також сказано.
Однак мені здається, ще незалежність, суб'єктність утворюють СВОЇ правила і стандарти, їхня наявність. Втрата незалежності, великою мірою, походить від втрати своїх правил. Ми відрізняємо преферанс і покер не по картах, а по правилах. І красота гри можлива тільки у рамках цих правил. Власне сам Вишинський з тих, у кого вистачило розуму спочатку встановити свої правила для свого продукту, а потім дотримуватися них. І все найкраще в його творчому здобутку йде саме від такого дотримання.
Це я про те, що коли нині запитують: «навіщо правила, адже ми за ними програємо», це просто ознака деменції. Якщо ти по правилах програєш, то справа якраз не в правилах. Особливо це стає зрозумілим, коли дивишся на те, як канали, газети, сайти подекуди стають якимись притулками для дорослих дітей, які схлипують, плескають дурно у долоні, де не попадя, або говорять, що їм сказали (не розуміючи що), іноді просто пустують, і буває враження, що зараз почнуть пердіти ртом, і сіпати перехожих заради забави. Це шлях до того, щоб з тебе ліпили… Бо ти втрачаєш без правил власну форму. А точніше і не мав її. І працюєш пластилином. А чи гівняного півня, чи глиняну забавку зліплять – це вже як поталанить. Це вже від фарту.
Втрата незалежності, це – позбавлення власних правил. Насправді. Втративши, тільки будеш подекуди взбрикувати і капризувати, безумствувати і вважати це проявом незалежності, що зрештою і спостерігаємо за багатьма досвідченими)) Капризи старих журналістів, зазвичай, це – підсвідоме намагання знов обрести якісь обриси, якусь форму.
Припинення розмов про стандарти, як стандарти, а не в їх зв'язку із політичною доцільністю (а у країні зараз саме так відбувається, усі розмови про стандарти чітко політично доцільні, неприховано доцільні) – це прояв втрати незалежності, «формовості» переважної більшості людей у ЗМІ, прояв того, що це все у ящику і моніторах – армія глиняних чоловічків. Це реальність. Як сюжет – це цікаво. Але тільки як сюжет.
П.С. Як висновок (мій принаймні), стандарти – єдине, про що варто говорити нині. Прості такі механічні, але стандарти. Тільки вони повернуть незалежність (відносну, звісно) і… гроші (відносні також).
На фото: Воїни глиняної (терракотової) армії. Китай.
Так думаю: а що утворює незалежність насправді?
Вважається, що, переважно, «власне» джерело фінансування. Тільки? Хоча ми усвідомлюємо, що залежність від читача іноді страшніша залежності від олігарха (погляди якого куди ширші і веселіші, зазвичай, да, да, а ще – пофігістичніші). Про що було також сказано.
Однак мені здається, ще незалежність, суб'єктність утворюють СВОЇ правила і стандарти, їхня наявність. Втрата незалежності, великою мірою, походить від втрати своїх правил. Ми відрізняємо преферанс і покер не по картах, а по правилах. І красота гри можлива тільки у рамках цих правил. Власне сам Вишинський з тих, у кого вистачило розуму спочатку встановити свої правила для свого продукту, а потім дотримуватися них. І все найкраще в його творчому здобутку йде саме від такого дотримання.
Це я про те, що коли нині запитують: «навіщо правила, адже ми за ними програємо», це просто ознака деменції. Якщо ти по правилах програєш, то справа якраз не в правилах. Особливо це стає зрозумілим, коли дивишся на те, як канали, газети, сайти подекуди стають якимись притулками для дорослих дітей, які схлипують, плескають дурно у долоні, де не попадя, або говорять, що їм сказали (не розуміючи що), іноді просто пустують, і буває враження, що зараз почнуть пердіти ртом, і сіпати перехожих заради забави. Це шлях до того, щоб з тебе ліпили… Бо ти втрачаєш без правил власну форму. А точніше і не мав її. І працюєш пластилином. А чи гівняного півня, чи глиняну забавку зліплять – це вже як поталанить. Це вже від фарту.
Втрата незалежності, це – позбавлення власних правил. Насправді. Втративши, тільки будеш подекуди взбрикувати і капризувати, безумствувати і вважати це проявом незалежності, що зрештою і спостерігаємо за багатьма досвідченими)) Капризи старих журналістів, зазвичай, це – підсвідоме намагання знов обрести якісь обриси, якусь форму.
Припинення розмов про стандарти, як стандарти, а не в їх зв'язку із політичною доцільністю (а у країні зараз саме так відбувається, усі розмови про стандарти чітко політично доцільні, неприховано доцільні) – це прояв втрати незалежності, «формовості» переважної більшості людей у ЗМІ, прояв того, що це все у ящику і моніторах – армія глиняних чоловічків. Це реальність. Як сюжет – це цікаво. Але тільки як сюжет.
П.С. Як висновок (мій принаймні), стандарти – єдине, про що варто говорити нині. Прості такі механічні, але стандарти. Тільки вони повернуть незалежність (відносну, звісно) і… гроші (відносні також).
На фото: Воїни глиняної (терракотової) армії. Китай.
0 коментарів