Не варто прогинатися під мінливий світ, світ точно не прогнеться під вас

Ми занурюємося в історію не для того, щоб дізнатися про когось там. Якщо, звісно, ми не політики, і нам не треба солідного обгрунтовання для теперішніх своїх злочинів. Ми занурюємося в історію із задоволенням, щоб дізнатися про себе, про сучасність. Змінити кут зору. І наша сучасність буде такою ж смішною, трагічною, абсурдною і зворушливою, як та їхня сучасність. Власне, історія Антіна Кобилянського з розряду таких — вічних.



Я колись писав про нього. Антін дружив із Юрієм Федьковичем, і вплинув на нього таким чином, що Федькович став писати не державною мовою, а рідною. Себто, не німецькою, а українською. Завдяки тому, що Федькович пішов не пробитим, загальним, державницьким, а своїм шляхом, він увійшов в історію. І в цьому є велика заслуга цього самого Кобилянського. І на прикладі Федьковича ми бачимо, що варто йти своїм шляхом. Але, цікаво, що приклад самого Кобилянського вказує, що якщо йдете своїм шляхом, то успіх це лише лотерея. І не більше. Нагадаю коротко історію Антіна.

Кобилянський вивчав теологію у Чернівцях, але коли закінчив курс, перестав вірити у Церков (але не у Бога). І був настільки чесним, що так і не став священиком. Ось така придибенція з людиною. Потім закінчив медичний факультет, і перестав вірити у тодішню медицину. Не захотів бути звичайним лікарем. Став проповідувати натуральні засоби лікування та вегетаріанство. Коротше, своїм шляхом йшов точно.

Колись Макаревич писав «Не варто прогинатися під мінливий світ, хай краще прогнеться під нас». Музикант був не в темі. Тому що світ часто-густо існує паралельно і абсолютно не збирається прогинатися. Власне, життєва історія непересічного Кобилянського нагадує про це. В історії української культури він також відомий тим, що рішуче виступав за латинський алфавіт для української мови. Але тоді колонізаторами вважалися австрійці. І Кобилянського просто не зрозуміли. Вирішили, що це поступка гнобителям. Насправді це було зайве вікно до Європи, яка не тільки пригноблювала, але мала ще й велику культуру. Минули лише сто п'ятдесят років і ця пропозиція не здається дивною чи зрадницькою. Як тоді.

Якось написав про все це есей «Подорож в одинокість». Про Кобилянського надзвичайно мало матеріалів і друкованих, і майже нічого в Інтернеті. І ось нещодавно знайшов рідкісний матеріал, він друкований у 1910 році у львівській газеті «Львівські вісті». І цікавий тим, що там Антін згадується, як такий собі львівський дивак (він переїхав до Львова) і мало не жебрак, мешканець «львівського бруку».

Матеріал написаний гарною мовою. Цікавою і живою. З нього можна довідатись про фінал життя Антіна Кобилянського з вуст очевидця. Допис передає атмосферу, колорит цих останніх років, і колорит Львова… Але для нашого питання тут цікаве, що світ не обов'язково прогинається. Світ живе своїм. Але що це змінює? Подаємо у скороченому вигляді, оскільки він об'ємний (збережено стиль і лексику оригіналу):

З галерії львівських оригіналів

Пані Янова виходила на ринок раніше всіх. Сторожиха від Шубута виносила їй стіл і велетенську парасолю, помагала уставити й накрити ляду, діставала шустку й, хухнувши в долоню «на щастя», відходила. Тоді пані Янова витягала з кійця одну курочку за другою й, не спішучись, з рутиною й акуратністю старого професіонала, підскубувала кожній гортанку та підрізувала, спускаючи кров до відра, аби чортів магістрат не витирав собі нею «писка», а пані радникові, професорові й докторові, що творили постійну клієнтелю пані Янової, аби мали товар свіжий, як належиться за свої тяжкі гроші. Так діялося від літ і всі були задоволені. (...)

Але одного дня трапилася пані Яновій неприємність. Була середа, день, якого пані Янова чомусь не злюбила. Десь інші не любили понеділка й казали, що то тяжкий день, але пані Янова була з понеділком в порядку, а тільки про те й думала, аби якось перепхати середу; найчастіше в той день трапляло ся їй щось таке, чого не було в плані. Так і тепер. На ринку було ще доволі пусто, мало хто швеньдявся поміж столи, а біля її столу станув якийсь старий обшарпанець, як укопаний, і не говорячи ні слова, дивився, як вона дорізувала четверту курку зряду. Зразу пробувала пана Янова не звертати на нього уваги. Було видно, що не належав до тих, що тільки дивляться, аби дещо потягнути. Та саме в момент, коли пані Янова витягла п’яту з черги курку й підскубавши їй гортанку, черкнула по ній ножем, старий обшарпанець заговорив: «Жінко, як тобі не лячно перед Богом, мордувати оте невинне створіння?» Пані Янова чи не дочула чи не зрозуміла, але тримаючи в руках недорізану курку, запитала: «А вам чого треба?»

Нічого мені від вас не треба, жінко, — відповів не знайомий, — але Бог тебе колись тяжко покарає за всі ті нещасні курята, що ти їх стільки вже намордувала. Та ж це створіння боже, так саме, як людина, й так само жити раде, як ми...

Пані Янова скипіла перш за все через те, що якийсь незнайомий обшарпанець посмів їй «тикати». — Слухайте, пане, ідіть собі, поки я добра, до чортової матері і мені тут не «тикайте», бо я вам не рівня і не служка! Маю дім, город, заміжню дочку, сина й такого чоловіка-пронозу, як ви. Як його стрінете, кланяйтеся від мене та йдіть до Найсарка на пиво й там собі один другому «крутіть гітари», а не мені! «Бабо...», пробував продовжувати свою проповідь обшарпанець, але не вспів ще докінчити слова, як пані Янова, відложивши недорізану курку, вхопила за якусь сернячу печінку й хляпнула нею непрошеного гостя просто в фізіономію. Тимчасом недорізана курка стріпнулася й, підірвавшись зі столу, поскакала з криком по ринку. Кинулись за нею сусідки пані Янової, а коло її стола вмить стовпилася цікава на всяку авантюру юрба.

Старий обшарпанець витягнув затабачену хустину й спокійно обтирав собі нею закривавлене сернячою печінкою обличчя, а пані Янова тимчасом, підпершись обома закривавленими руками на столі, верещала: «Ти мені тут бабрати прийшов? Ти мені тикаєш, ти мені „юра сунеш“? Та ти скажи, що хочеш їсти, я тобі дам, але мені тут не бабрай і не тикай, і гітари про божі створіння і мої власні кури не крути!»

І була би пані Янова верещала так невідомо як довго, якби з юрби, що оточила стіл, не висунувся їй старий клієнт, пан радник з апеляції, і не узяв старого обшарпанця під руку та не заговорив: «Добрий день, пане докторе! Що це ви попсували гумор пані Яновій? Вона ж і людина добра й розумна, тільки горе тому, хто її зачепить». Старий обшарпанець глянув на пана радника, простяг йому руку й посміхнувся гірко: «Добра», кажете? Всі ви добрі, а боже невинне створіння мордуєте, Бога не лякаючися!" (...)

На львівському бруку з’явився він перед кільканадцяти роками, і до смерти жив у Львові й належав до характеристичних типів львівського бруку. Лікарської практики не вів; користав з допомоги лікарського товариства та сина Геліоса, що присилав йому по кількадесять корон у місяць. Ходив по Львові з кошичком, проповідував вегетаріянізм і купував ярину, переважно, чісник та цибулю, якими лікувався від склерози. Докотившися в свойому світогляді до космополітизму, розмовляв усіма мовами, яких у життю навчився, але найчастіше користувався німецькою. Хворів недовго. Три дні запалення легенів, пробутих у шпиталі «невилічимих» фондації Білинських, загнали 73-літнього старця в могилу.

В хаті не було ні шеляга, не лишалося нічого іншого, як похоронити пана професора, пастора і лікаря на кошт товариства св. Йосифа з Ариматеї, в дерев’яній пачці, без проводу священика. В останній хвилині виручило лікарське товариство сумою 100 корон, за які найшлася домовина, караван, хрест і священик, нота боне: латинського обряду. Горстка припадкових людей й дочка покійного Салюта відпровадили тіло дивака на Янівське кладовище. (...) А дивак, про якого мова, це був не хто інший, а д-р Антін Кобилянський, приятель Костя Горбаля, відкривець Федьковича, того самого, що як австрійський обер-лейтнант, обдарований поетичним хистом, випустив був уже збірку поезій по німецьки й був би може пропав для української літератури й культурно — національного відродження української Буковини, якби не переконлива аргументація нашого вегетаріанця і космополіта. В часах, коли на черновецькому грунті зустрілася та трійця українців Федькович, Горбаль та Кобилянський, останній писав, коли навколо був самий розпал москвофільства: «Наша мова велична сама по собі! Не загине краса кольорів тільки тому, що сліпий її не знає! Вона вийде з оковів, що на неї накладають книжники й недоуки, але щойно тоді, коли з народу підіймуться співці і зуміють защебетати рідним, а не брехливим словом теперішних перекінчиків, що змалку свого слова не знали й соромилися його, а тепер раптом сталися поетами й писарчуками...»

Я хотів тільки пригадати українському громадянству Львова давним давно забуту постать оригінала з його твердого бруку, що то йому пані Янова з ринку, по затим розумна й добра жінка, не завагалася кинути сернячою печінкою в обличчя, за його займе вмішування до її інтересів.

Микола Голубець «Львівські вісті» (1910 рік)

Вийшло друком у газеті «Чернівці»

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте