Чернівецька історія від вівці
Вчора мені розповіли про одну книжечку, яка має назву «Легенди Чернівців від Чорної вівці». Розповіли так, що наважився її почитати. Текст книги був куций, невеликий і мені здалося, що я його подолаю. В анонсі вказали, що книга для дітей молодшого, середнього, старшого віку та їхніх батьків. Таке широке коло підказало, що маю справу із чимось особливим. І хоч початок мені здався нуднуватим, далі пішли справжні родзинки.
Мій погляд зупинивися на такій сентенції щодо Центральної площі:
«На цій площі було сім пам’ятників. Пам’ятник Тарасові Шевченку сьомий. А до того на Центральній площі стояв Ленін, румунський буйвол, який топтав своїми ратицям орла, знаменита Пієта* та інші пам’ятники».
Ми люди дорослі. Давайте порахуємо: Ленін, Буйвол (хоча Зубр, здається, насправді) і Пієта. Всього три. Чому Шевченко сьомий?! Як це випливає з тексту? Чи знає автор про три інші, чи вигадав їх? Якщо знав, чому не назвав? Але якщо років через тридцять вам трапиться чоловік чи жінка, які все ще розшукують всі сім пам'ятників, то це жертва дитячої психотравми. Ну сьомий, так сьомий...
З усього тексту та ілюстрацій випливає, що книга ніби для дітей 5-6 років. Але це не випливає з приміток, які складені у такому дусі:
«Майоліка (від італ. Маіоlіса — Мальорка) — різновид кераміки, виготовляється з випаленої глини з використанням розписної глазурі.
Панно (фр. panneau, від лат. pannus — шматок тканини) — частина поверхні стіни, стелі, дверей, обмежена рамкою і заповнена живописом, мозаїкою або скульптурним рельєфом».
Тобто, це для дітей, які в силах подолати такі примітки. Чи в силах подолати це деякі дорослі? Водночас, текст книги нагадує розмову із малорічними ідіотами:
«Поряд з художнім музеєм — найважливіша будівля Чернівців — міська рада, серце нашого міста. Тут дбають про нас з вами, про місто, його чистоту, красу.
Проте, хто не знає, над якими важливими питаннями працюють тут урядники, вважає, що це якийсь казковий будиночок. А все через його лагідний блакитний колір».
Ну, звісно, блакитний кольор винний у цьому. Що ж ще… Я не знаю, наскільки важлива міська рада для дітей, але для авторів, цей будинок, очевидно, відіграє певну роль і здається направду казковим. Я сам народився у Чернівцях і ніколи, навіть у глибинах дитячого затьмарення, не вважав ратушу казковим будинком. Навіть через її блакитний колір. Це моє недопрацювання. Але я це зрозумів запізно. Треба було вгледітися. Може життя моє було ситнішим. Ще у книзі про тунель від Ратуші до Цецина, яку названо «найвищою горою Чернівеччини».
Трошки про Резиденцію з книги, це теж цікаво:
«А чи знаєте Ви, що в кожну цеглину будівельники заклали куряче яйце, щоб будівля була міцною. А спеціальний гравій, засипаний перед будинком, це не лише для краси. Він вбирає вологу, не дає їй проникати до будівель. Інженери кажуть, що якщо забрати цей гравій, то університет розвалиться за десяток років. Цього не можна допустити».
До того я думав, що яйця вкладали у розчин. А то в кожну цеглину… не знав. А як вкладали? Якщо ви побачите через тридцять років людину, яка розбиває цеглу Резиденції і із почервонілим обличчям шукає закладене туди яйце, то знайте, це жертва дитячої психотравми. І, да, гравій же, «не можна допустити, щоб його забрали». А хто його забирає, власне кажучи? Це теж таємниця.
Там багато цікавого. Якщо вчитатися, логіка подачі матеріалу вражає тим, що її нема, не було, і за нею не гналися. Розповідь ведеться від імені Вівці. Ще один уривочок:
Дністер
Не оминула Овечка і швидкої та глибокої ріки Дністер.
Ріка Дністер у грецьких літописах має назву Тірас. Але один чернець, який жив на березі цієї ріки, вигадав їй нову назву. Сталося це ось як. Чоловік вів календар, записував дні позначками на березі ріки. Та одного разу після сильних дощів ріка розлилася, вода піднялась і стерла з піску всі позначки днів. Так виникла назва ріки Дністер — дні стер".
Ні, це по-філософськи. Це може бути імпровізаційною придумкою. Непоганою. Але якщо через тридцять років ви зустрінете… ))) Принагідно надам свіжу ідею автору, поруч з його монахом жив ще монах, який, коли бачив ріку, щоразу ніс тер, так вникла назва «Ністру».
Книжка дитяча, чого вчепився, — скажуть мені.
А діти що, не люди? Якщо ти пишеш для дітей, це ж не індульгенція безглуздя? Чи не так?
Я все розумію, діти витривалі, вони облизують поручні, вони пхають із підлоги в себе, і нічого не буває, тільки імунітет зміцнюється. Але межа ж є. У книзі є корисні якісь речі, не без того, суто виховні. Але якщо через тридцять років ви зустрінете людину, яка винесе вам мозок легендами про Чернівці… )))
П.С. Про ілюстрації не пишу. Від них звісно йде тонкий аромат мистецтва аутсайдерів (див. Вікіпедію). Така трохи дивна знервованість. Загалом діти дуже консервативні у своїх мистецьких потребах. Вони не люблять та не цінять сучасного мистецтва. І я маю сумні припущення, що потички троянди величиною із Ратушу не розширять їхній кругозор. Хоча в ілюстраціях є думка. Часто депресивна і дещо загублена. Але при чом тут діти? Як сказав би Іван Карамазов… і всплакнув сльозами ребьонка.
Ілюстрації в книзі Христини Лукащук (текст книги Христі Венгринюк)
Це ілюстрація про Прут
Це про Дністер
А це, власне, трохи дивакувата вільна вівця, яка мріє про каву і танцює на пелюстках
Мій погляд зупинивися на такій сентенції щодо Центральної площі:
«На цій площі було сім пам’ятників. Пам’ятник Тарасові Шевченку сьомий. А до того на Центральній площі стояв Ленін, румунський буйвол, який топтав своїми ратицям орла, знаменита Пієта* та інші пам’ятники».
Ми люди дорослі. Давайте порахуємо: Ленін, Буйвол (хоча Зубр, здається, насправді) і Пієта. Всього три. Чому Шевченко сьомий?! Як це випливає з тексту? Чи знає автор про три інші, чи вигадав їх? Якщо знав, чому не назвав? Але якщо років через тридцять вам трапиться чоловік чи жінка, які все ще розшукують всі сім пам'ятників, то це жертва дитячої психотравми. Ну сьомий, так сьомий...
З усього тексту та ілюстрацій випливає, що книга ніби для дітей 5-6 років. Але це не випливає з приміток, які складені у такому дусі:
«Майоліка (від італ. Маіоlіса — Мальорка) — різновид кераміки, виготовляється з випаленої глини з використанням розписної глазурі.
Панно (фр. panneau, від лат. pannus — шматок тканини) — частина поверхні стіни, стелі, дверей, обмежена рамкою і заповнена живописом, мозаїкою або скульптурним рельєфом».
Тобто, це для дітей, які в силах подолати такі примітки. Чи в силах подолати це деякі дорослі? Водночас, текст книги нагадує розмову із малорічними ідіотами:
«Поряд з художнім музеєм — найважливіша будівля Чернівців — міська рада, серце нашого міста. Тут дбають про нас з вами, про місто, його чистоту, красу.
Проте, хто не знає, над якими важливими питаннями працюють тут урядники, вважає, що це якийсь казковий будиночок. А все через його лагідний блакитний колір».
Ну, звісно, блакитний кольор винний у цьому. Що ж ще… Я не знаю, наскільки важлива міська рада для дітей, але для авторів, цей будинок, очевидно, відіграє певну роль і здається направду казковим. Я сам народився у Чернівцях і ніколи, навіть у глибинах дитячого затьмарення, не вважав ратушу казковим будинком. Навіть через її блакитний колір. Це моє недопрацювання. Але я це зрозумів запізно. Треба було вгледітися. Може життя моє було ситнішим. Ще у книзі про тунель від Ратуші до Цецина, яку названо «найвищою горою Чернівеччини».
Трошки про Резиденцію з книги, це теж цікаво:
«А чи знаєте Ви, що в кожну цеглину будівельники заклали куряче яйце, щоб будівля була міцною. А спеціальний гравій, засипаний перед будинком, це не лише для краси. Він вбирає вологу, не дає їй проникати до будівель. Інженери кажуть, що якщо забрати цей гравій, то університет розвалиться за десяток років. Цього не можна допустити».
До того я думав, що яйця вкладали у розчин. А то в кожну цеглину… не знав. А як вкладали? Якщо ви побачите через тридцять років людину, яка розбиває цеглу Резиденції і із почервонілим обличчям шукає закладене туди яйце, то знайте, це жертва дитячої психотравми. І, да, гравій же, «не можна допустити, щоб його забрали». А хто його забирає, власне кажучи? Це теж таємниця.
Там багато цікавого. Якщо вчитатися, логіка подачі матеріалу вражає тим, що її нема, не було, і за нею не гналися. Розповідь ведеться від імені Вівці. Ще один уривочок:
Дністер
Не оминула Овечка і швидкої та глибокої ріки Дністер.
Ріка Дністер у грецьких літописах має назву Тірас. Але один чернець, який жив на березі цієї ріки, вигадав їй нову назву. Сталося це ось як. Чоловік вів календар, записував дні позначками на березі ріки. Та одного разу після сильних дощів ріка розлилася, вода піднялась і стерла з піску всі позначки днів. Так виникла назва ріки Дністер — дні стер".
Ні, це по-філософськи. Це може бути імпровізаційною придумкою. Непоганою. Але якщо через тридцять років ви зустрінете… ))) Принагідно надам свіжу ідею автору, поруч з його монахом жив ще монах, який, коли бачив ріку, щоразу ніс тер, так вникла назва «Ністру».
Книжка дитяча, чого вчепився, — скажуть мені.
А діти що, не люди? Якщо ти пишеш для дітей, це ж не індульгенція безглуздя? Чи не так?
Я все розумію, діти витривалі, вони облизують поручні, вони пхають із підлоги в себе, і нічого не буває, тільки імунітет зміцнюється. Але межа ж є. У книзі є корисні якісь речі, не без того, суто виховні. Але якщо через тридцять років ви зустрінете людину, яка винесе вам мозок легендами про Чернівці… )))
П.С. Про ілюстрації не пишу. Від них звісно йде тонкий аромат мистецтва аутсайдерів (див. Вікіпедію). Така трохи дивна знервованість. Загалом діти дуже консервативні у своїх мистецьких потребах. Вони не люблять та не цінять сучасного мистецтва. І я маю сумні припущення, що потички троянди величиною із Ратушу не розширять їхній кругозор. Хоча в ілюстраціях є думка. Часто депресивна і дещо загублена. Але при чом тут діти? Як сказав би Іван Карамазов… і всплакнув сльозами ребьонка.
Ілюстрації в книзі Христини Лукащук (текст книги Христі Венгринюк)
Це ілюстрація про Прут
Це про Дністер
А це, власне, трохи дивакувата вільна вівця, яка мріє про каву і танцює на пелюстках
0 коментарів