Прокляття старого курника

Досить часто читаю радянські газети. Заняття дещо дивне, особливо якщо зауважити, що за радянських часів до рук їх не брав. Іноді трапляється щось цікавеньке, іноді, не дивуйтеся, – щось із претензією на вічність.

Та найбільше газетярі схожі на психіатрів-ентузіастів, які щодня записують марення хворого суспільства, переливи маній та фобій. Все це їх дуже хвилює. Причому нікому не потрібно, щоб хворий, власне, видужав. Відділ преси в будь-якій бібліотеці – це, якщо бути точним, реєстратура з папками історій хвороби. Але тяжка, невдячна праця журналістів, безумовно, буває цінною, навіть тут бувають осяяння.

Нещодавно мені трапилася цікава замітка в буковинській газеті часів розвиненого “застою”. Стаття мала назву “Життя без сонця”. Вона досить цікава, тому дозволю собі процитувати:

“У селі Череш – новина. Начебто з-під землі на світ божий з'явився син Якима Волощука – Георгій. Двадцять дев'ять років про нього ніхто нічого не чув. Востаннє бачили Георгія в пам'ятному сорок четвертому, коли Буковина стала вільною. З того часу він як у воду впав. Батьки казали, що подався до Румунії, занедужав і там помер. Ніхто тоді не допитувався, не розслідував. Не до того було. Та й чому не повірити батькам?

І раптом, майже через три десятиліття Георгій Волощук з'явився в Череші. У сільраді його, як новонародженого, занесли в книгу цивільних актів.

Восени 1944 року шістнадцятирічний хлопець, наляканий ворожою пропагандою, збаламучений проповідями батька, сховався від нового життя в курнику. Він просидів у сараї довгих двадцять дев'ять літ і зим. 27 липня 1973 року – незабутній день у житті Георгія. У цей спекотний літній день він вийшов на волю.

А сталося це так. До місцевих органів влади надійшов сигнал: “Надворі у Волощуків вештається якась незнайома людина. Може, там ховається шпигун?”

Коли зазирнули в сарайчик, усе прояснилося. Компетентні органи перевірили біографію Георгія й з'ясували: за ним нема ніякої провини. Можна сказати, даремно просидів стільки років у домашній в'язниці.

Коли їхав до Черешу, думав, зустріну людину немічну. Одні мощі. Аж ні, бачу кремезного чолов’ягу, тільки блідого. Воно й зрозуміло, стільки років жив Георгій без сонця, не бачив, як воно сходить і заходить. Уночі тихенько вибирався надвір, дивився, слухав, дивився на місяць і зірки.

Молодість, кращі роки пройшли в сутінках. Ночами він вигодовував кроликів, свиней, порався на городі. Живність батьки продавали в місті. Купували Георгію горілку й солодощі. Так що в нього є навіть заощадження – тисяча карбованців. Зараз Георгій акліматизується. Ще мружить очі на світло. Скаржиться на головні болі. Зробив екскурсію по Черешу й у Сторожинець. Їздив у Банилів, там випили із братом по келиху пива. Нелегко починати життя заново”.

Цікаво, чи не так? Йшлося також, що Георгій жодного разу в курнику не хворів і дуже здивований світлими змінами в житті радянського суспільства. Але мене зацікавила не стільки стаття, скільки несподіване її продовження. Років через двадцять після публікації цієї непомітної статті у газеті “Франкфуртер Альгемайн цайтунг” була надрукована ще одна. Архів німецької газети доступний в Інтернеті. Стаття, до речі, також називалася “Життя без сонця”.

“Місто Сzernowitz навдивовижу майже не змінилися. Настільки, що є непереборне бажання домалювати в цей міський ландшафт швабського міщанина. Але, здається, тут нема жодної людини, яка б переймалася тим, що це за будинки-примари навколо, звідки вони, хто їх побудував, чим жили їхні будівельники? Тут ніхто не вірить у привидів.

Дуже енергійні громадяни вдень поспішають у справах, відчувається в них непідробний ентузіазм, жар бійців і якийсь постійний подив. Ввечері, однак, місто бентежить тишею. Герренгассе (Кобилянської), яку обов'язково згадують автори мемуарів про Сzernowitz, вечорами вражаюче безлюдна. Тоді вона схожа на розчищену від попелу вулицю Помпеї.

Вдень люди ходять в неймовірно яскравих турецьких та індійських светрах. Такі ж яскраві й етикетки спиртного. Тут п'ють тільки напої з яскравою дією: спирт “Роял” і горілку “Распутін”, з якої підморгує веселим пиякам знаменитий розпусник (саме за підморгуванням при перевертанні пляшки відрізняють справжню горілку від фальсифікату). Складається враження, що люди, які півстоліття прожили в епосі сірості, відчувають неймовірну спрагу кольорів та яскравості. Я б сказав, що вони осяяні нетутешнім світлом. Але це світло аж ніяк не перспективи розвитку громадянського суспільства й нових свобод, як можуть подумати наші європейські ідеалісти. Швидше, це відблиск від вітрин європейських супермаркетів.

На цю думку мене наштовхнуло спілкування із чернівчанами. Один із них справив на мене велике враження. Цей журналіст, міцний, похилого віку чоловік із залисинами, ділиться своїми враженнями від поїздки на Захід і життя в Україні. Серед головних його вражень від відвідування Німеччини – не Баварський національний музей, не антична колекція Берліна… а звичайний супермаркет. Ось як він розповідає про нього: “Мені здалося, я жив у світі. І нічого не знав про світ. Поки всі люди вільно будували життя, ми, отруєні пропагандою, ніби сховалися від нього. Світ сповнений достатку, багатства, світла, ввічливості. Чому всі ці роки ми жили й продовжуємо жити в бідності? Яка провина за нами?”

Музеями цього пана із двома вищими освітами, який нерідко бував у відрядженнях у Москві та Ленінграді, мабуть, не здивувати. А от німецький супермаркет, німецькі вулиці вразили його. “Попереднє життя мені здається мороком, — продовжує мій співрозмовник, — і цей острах бути тим, хто ти є. Постійна необхідність триматися в тіні. Європа вражає яскравістю, починаючи від газет і одягу, закінчуючи кольором шкіри мешканців великих європейських міст. Я згадую людину з невеликого буковинського села, писав про нього колись статтю, той сховався від радянської влади в курнику, де прожив тридцять років. Коли він вийшов на сонце, то увесь час мружив очі – у Німеччині я увесь час мружив очі”.

Це неймовірно, але не так давно мені пощастило поспілкуватися з автором тієї статті в “Франкфуртер цайтунг”. Майже через двадцять років він залишився вірний темі старих Сzernowitz і приїхав попрацювати в одному з буковинських архівів. Йому представили мене як журналіста-краєзнавця (це не зовсім так). На розі біля редакції я чекав його у своєму кращому костюмі, демонструючи його з-під куртки, і думав, як гідно зустріти гостя. Між іншим тренувався, чи можу насправді відрізнити німця від чернівчанина з першого погляду. Справа ця виявилася простішою, аніж уявляв. Рум’яний окулярник у дивовижній шапці-вушанці і в чомусь схожому на дуже добротну фуфайку не залишав приводів для сумніву. Це був німецький гість. Вушанка, як він пояснив, – не якийсь там “новодєл” з Андріївського, а цю раритетну річ йому подарував російський друг.

Ми зайшли до кав’ярні. Розмова затягнулася, перестала бути діловою. Німець трохи дратував мене своєю благополучністю. Перед зустріччю почитав (перекладач Гугл творить чудеса) його теперішні кореспонденції, на мій смак вони були трохи нуднуваті. Але за цю нудненькість він отримував набагато більше.

У співрозмовника, до речі, час від часу з’являвся тужливий вираз, і справа, мабуть, була не в мені. Чомусь мені згадалося, як у київських галереях на тусовках з'являвся зненацька відомий мільярдер Пінчук. Я був тоді культурним оглядачем і теж бував на тих виставках. І завжди уважно вдивлявся в його обличчя. Намагаючись виявити хоч якийсь відблиск мільярдів. І склав враження, що мільярди неможливо, як би це сказати, конвертувати у настрій. Все на світі приїдається досить швидко. Навіть такі шалені, надзвичайні суми. Пінчук говорив банальності й приїздив у галереї не для того, щоб із захопленням подивитися роботи – він просто шукав “богемного” товариства. Йому було нудно. Мені здалося, що мій німецький колега заїхав до Чернівців з тих же міркувань.

“Чому такий стійкий інтерес до Сходу, до України? – запитав я його. – Щось приваблює ж вас не тільки з наукового погляду?”.

“Так, мабуть, – погодився він, – це і флер екзотики, і зачарування начебто законсервованим світом. Але я приїжджав не тільки за привидом Австрії, одна із причин, чому я любив приїжджати сюди – життя в Європі… в ньому багато що згладжене. А у вас відчувалася така свіжість, драйв, інші можливості. Мені здавалося символічним, що вся ваша їжа тоді була без добавок і наповнювачів, вона псувалася. З погляду бізнесу, це чисте божевілля – годувати людей справжнім, природнім. Але у вас це було нормально.

Можливо, через це все я одружився з українкою. І був щасливий, поки вона не стала німкенею. Мені пригадується ваш земляк, який казав, що в нашому супермаркеті весь час хотів замружити очі. Ці полиці здавалися для нього сяйвом іншого світу. Мені хочеться від чогось замружувати очі. Може, я приїжджаю з Європи до вас за старою звичкою, у надії замружити їх. Але, на жаль, нічого не виходить”.

Ця розмова мала для мене серйозні наслідки. Оскільки за природою я помисливий психастеник, у мене утворилася нова дивовижна фобія. Іноді, уже перебуваючи між сном і явою, я раптом різко підкидаюся, дуже яскраво уявляючи, що світ, у якому замкнений, – старий курник. І довго ще хвилюючись, під рипіння матрацу, кручуся і думаю, яким має бути сонце?