Ірма і кам'яні очі
Майже документальна історія, заснована на долі чернівецької художниці, яка померла у Чернівцях у шістдесяті роки.
Ірма мала рудо-зелені великі очі на вузькому маленькому обличчі. А в лівому оці був собі такий вогник, колись назвала вона його чи то російською, чи українською — психа, так сусіди називали собачку у дворі, яка всіх веселила. Ірма любила малювати той ледь помітний вигин брови, який робив погляд граючим, потойбічним, трохи божевільним. Начебто, ось просто собі жіночка, а ось цей вигин у вії, хоч що робить, не буде у вас такого вигину.
Цю психу треба було підгодувати. Годувати її треба було красою і пустощами. І краси навколо було багато. По-перше, місто. Гарне таке містечко. У ньому конкурували чистильники чобіт, бігав рудий волоцюга Бубі і нероби теревенили про все, і знали про все. По-друге, дім. Дім, звичайно, був пречудовим. Зайти в нього було чистою насолодою. І Ірма не забувала про це ніколи. Адже це все одно, що пропускати життя. Це була така приємна дисципліна — зупинитися і завмерти від захоплення.
Поручень перил починався мордою химери, не гірше тієї, що на на Нотр-Дам-де-Парі. Але ця була краще паризької — маленька ручна химера. Її можна було погладити. За радянської влади мереживна в'язь перил пофарбували в червоний казенний колір і химера стала ще лютіша, страшніша і цікавіша. Сама ж спіраль сходів піднімалася витончено, схожа на гігантську морську мушлю. Голова паморочилась, навіть якщо дивитися вгору, а не вниз. Тому що сходи і була суцільним кружлянням та мереживом. І це мереживо прострілювали сонячні промені вперехрест з довгого, на всю висоту будинку, вікна. І дихання зупинялося не тільки від крутизни, але й від захвату.
А далі, вже за дверима квартири, були ще… блакитні кахляні печі з полицями-сходами, наймовчазніший на світі і найшляхетніший паркет (шатен), напівкруглі кватирки, з яких повітря стікало повільно і солодко немов мед.
Погляд ковзав по всьому так, ніби грав гами, ніби піаніст розминає руки. Навіть у квартирі вона не забувала про те, що час від часу треба завмирати від захоплення. А за вікном голуби шикувалися на напівкруглих карнизах, чудово злітаючи і приземляючись. Легкі і вільні, як життя. І все це треба було бачити, бачити. А більше всього на світі боялася Ірма цих незрячих очей. Як у давньогрецьких скульптур, з порожніми зіницями. Просто греки вставляли в зіниці скульптур дорогоцінні камені. Їх потім крали і залишалися такі порожні очі. Але це не зі скульптурами тільки бувало. А найчастіше з людьми… Ірма помітила, що іноді вона помічає такі порожні, якби кам'яні очі. Начебто в усе уважно вдивляються, а так — кам'яні.
Ірма працювала художником у худкомбінаті. Але якщо серйозні чоловіки малювали портрети політиків і заробляли серйозні гроші, то їй довіряли тільки натюрморти для заводських їдалень.
Втім тут була і перевага. Політики вмирали або потрапляли в опалу, а художники… як би сиротіли. Залишалися, можна сказати, без годувальника. Тому що важлива була вузька спеціалізація. Пам'ятала вона одного нещасного, він малював тільки Молотова і Ворошилова. І що ж?! Після антипартійної змови залишився і зовсім без роботи тому, що не стало ані Молотова, ані Ворошилова… Спочатку художник занудьгував, запив, а потім перейшов на сувенірну фабрику малювати ескізи свинюшок. Може й найкраще...
Та й сама Ірма вважала те, що вона малювала не щось значне, а квіти, щасливим збігом. Їй подобалося малювати ці пелюстки і листя. Тоді вона відчувала з яким задоволенням вирощує квітка пелюстку за пелюсткою. Троянди живуть із захопленням, безумовно, думала Ірма… і жоржини живуть із захопленням, і хризантеми живуть так само. Кожен — своїм. Інакше б вони не пахли… щастям. І такі квіти вона повинна була вирощувати на полотні, і робота ця була звичайно радісна.
І ці захоплені квіти чи метр на метр, а то і на два, підривали нудьгу заводських їдалень. Загалом-то це були квіти для Нікого. Може бути, для того, щоб хтось, раптом, випадково… здивувався, смутно відчуваючи якусь таємницю, якийсь підступ, пастку, раптом якби здогадуючись, що не квіти цікаво малювати, а ось цю радість.
Щоб раптом між борщем і пшонкою, виникла підозра про це.
І так можна було б жити довго. Але сталося нещастя. Одного разу її покликав до себе той чоловік. Він був директор худкомбіната. Хоча він, звичайно, був не художник, а майже генерал у відставці. Ірмі завжди було його шкода. Тому що йому зраджувала дружина, а він навіть не знав про це. «Як це» — думала Ірма, — навіть не знати, що тобі зраджують». У майже генерала ще була виразка, яка вінчала його успіх в житті. Він її покликав і дивився на неї з ненавистю. Тому що, він, так, ненавидів цю румунську жідовочку.
І вона, коли заходила до нього у кабінет, думала іноді, що ніколи вона його не зненавидить, а буду його лише жаліти, а він ніколи не зможе її пожаліти, а буде тільки ненавидіти. І вони, як такі дивовижні роботи так і будуть жити все життя. Кожен буде жити про своє.
Так ось, майже генерал викликав її і люто дивлячись, сказав: «У вас три кімнати, а наша прибиральниця живе у підвалі. Одну кімнату вам необхідно віддати. Вам і дві забагато, цілком вистачить».
І Ірма остовпіла… останнє. Адже і міста вже не було давно, не було веселих офіцерів, п'яних поетів, вульгарних журналістів — нікого. А тут і блакитних її пічок, і вітражних вікон, там де мама жила та й померла… і це забирають. «Ні, — сказала вона твердо, робіть, що хочете, — ні».
«Гадюка», — сказав майже генерал, і відчув, як вчасно прийшла радянська влада. «Зі світу зживу», — додумав.
І Ірма стала першою, кого позбавили навіть натюрмортів. І грошей, само собою. Навіть натюрмортів не залишилося для неї: ані радісних жоржин, ані захоплених хризантем. Без замовлень. До неї заходив бідний художник-сирота, той, який спеціалізувався на Молотові. І вони випивали потрошки, по стопочці. І розуміли одне одного. Він милувався її кактусом, а вона хвалила його свинюшек.
І так минав час. А майже генерал був наполегливий, тому що він, звичайно, вмів ненавидіти. А Ірма — ні. І вона сиділа без роботи. А друзі її — вони, виявляється, вміли забувати. Друзі розсіювалися, як туман. І ніяка це не була метафора. Навколо ставало все космічно порожім. Не стало міста. Не стало друзів. І навіть художник, який малював свинюшек, раптом «знайшов тему» і зник кудись.
А Ірма, між тим, стала помічати, що все пусте, все на світі пусте і малювати особливо-то нема за чим, ні до чого. Іноді, ніби забувшися, малювала вона на запорошених полицях пальцем якусь лінію, яка раптом прямо в серце, прямо в серце… їй потрапляла. Адже ці обличчя, такі неможливі, лізуть і лізуть, як привиди. А потім вона змахувала порохи ганчіркою, дивилася у порожнечу і думала: ну, а яка в принципі різниця — пил, полотно. Навіщо, навіщо це безглузде заняття. Дивилася на облуплені стіни, і там завжди щось та вимальовується, щось геніальне. І на облуплених стінах букети ростуть. Навіщо ж тоді полотна?
«Світ пройшов повз. І біс із з ним, із світом», — думала Ірма. «Якщо я не потрібна йому, то і він мені не потрібний. Нехай дивляться свої паради, а я буду дивитися на райдужні порохи у промені. На порохи у промені». Але було сумно. А потім нічого, потім якось байдуже. А потім якось зло, а потім якось із викликом. Зі сміхом злим. Я вбога, ну, а ви-то? А ще вона згадувала, як життя проходила повз.
Пам'ятається, Артур був, ім'я-то яке. Давно був. Волосся у нього вилося, але був він зовсім паперовим якимсь і працював нотаріусом. Ще за часів п'яних поетів, вульгарних журналістів і веселих офіцерів. Щомісяця Артур приходив і купував картину, акуратно загортав у пакувальний папір і перев'язував шнурочками. І все це підкреслено діловито. Але на чисту Ірмину шию Артур дивився, як сумний жалісливий вампір. Брав її руки, вони здавалися йому завжди прохолодними, і говорив, що тут спеціально, щоб їх гріти. Але вона не винна, що пропав Артур. Бог винний. Він вбив Артура. Або надіслав людей, які його вбили. Або, принаймні, знав, що ці люди прийшли. І нічого не зробив.
«Життя пройшло повз. І мені вона не потрібне», — думала вона. Дивлячись на кішок, дзеркала, блакитні кахельні печі, і вітражі, веселі вітражі. І ще думала, що ось зараз вона бачить це. І вмирати буде, також нічого особливого-то не побачить. Все те ж, що і завжди. Що і завжди. Ось нічого незвичайного не буде ніколи.
І так воно і вийшло.
Коли голодні збожеволілі кішки почали розбивати кольорові вітражні вікна, і вистрибувати на вулицю, сполохані сусіди увійшли в стару захаращену квартиру. Cтаруха лежала на підлозі, вони підняли її і дали теплого молока. Вона жадібно схопила їх за руки і почала цілувати, не відпускаючи. Викликали швидку, яка відвезла хвору в психіатричну лікарню. Лікарі відпустили Ірму в ніч — не наш профіль. Вона присіла на лавицю у дворі лікарні, і подумала, як звужується світ. Від цілого світу, до міста, потім до квартири. І, нарешті, лавиці. «Чому ж нічого не вийшло» — подумала Ірма, в передчутті чогось великого і жахливого. І згадала дивний сон: снилося їй колись прекрасне місто сліпців. І головний у них там був дивний сліпий, тричі поранений в серце, який сміявся цинічним сміхом завжди, і був особливо шикарний і успішний. І інші сліпі на нього рівнялися. «Навіщо ж він, тричі поранений в серце сміється, чи для того йому ця біль» — дивувалася вона тому сну.
«Ось чому нічого у мене не вийшло, вони ж сліпі всі, у них же очі кам'яні — раптом здогадалася вона, — куди мені з ними?» І померла. Її зіниці закам'яніли.
І навіть психа, улюблена психа-вигин в куточку лівого ока зникла. Відлетіла кудись.
Вийшло друком у газеті «Чернівці»
Ірма мала рудо-зелені великі очі на вузькому маленькому обличчі. А в лівому оці був собі такий вогник, колись назвала вона його чи то російською, чи українською — психа, так сусіди називали собачку у дворі, яка всіх веселила. Ірма любила малювати той ледь помітний вигин брови, який робив погляд граючим, потойбічним, трохи божевільним. Начебто, ось просто собі жіночка, а ось цей вигин у вії, хоч що робить, не буде у вас такого вигину.
Цю психу треба було підгодувати. Годувати її треба було красою і пустощами. І краси навколо було багато. По-перше, місто. Гарне таке містечко. У ньому конкурували чистильники чобіт, бігав рудий волоцюга Бубі і нероби теревенили про все, і знали про все. По-друге, дім. Дім, звичайно, був пречудовим. Зайти в нього було чистою насолодою. І Ірма не забувала про це ніколи. Адже це все одно, що пропускати життя. Це була така приємна дисципліна — зупинитися і завмерти від захоплення.
Поручень перил починався мордою химери, не гірше тієї, що на на Нотр-Дам-де-Парі. Але ця була краще паризької — маленька ручна химера. Її можна було погладити. За радянської влади мереживна в'язь перил пофарбували в червоний казенний колір і химера стала ще лютіша, страшніша і цікавіша. Сама ж спіраль сходів піднімалася витончено, схожа на гігантську морську мушлю. Голова паморочилась, навіть якщо дивитися вгору, а не вниз. Тому що сходи і була суцільним кружлянням та мереживом. І це мереживо прострілювали сонячні промені вперехрест з довгого, на всю висоту будинку, вікна. І дихання зупинялося не тільки від крутизни, але й від захвату.
А далі, вже за дверима квартири, були ще… блакитні кахляні печі з полицями-сходами, наймовчазніший на світі і найшляхетніший паркет (шатен), напівкруглі кватирки, з яких повітря стікало повільно і солодко немов мед.
Погляд ковзав по всьому так, ніби грав гами, ніби піаніст розминає руки. Навіть у квартирі вона не забувала про те, що час від часу треба завмирати від захоплення. А за вікном голуби шикувалися на напівкруглих карнизах, чудово злітаючи і приземляючись. Легкі і вільні, як життя. І все це треба було бачити, бачити. А більше всього на світі боялася Ірма цих незрячих очей. Як у давньогрецьких скульптур, з порожніми зіницями. Просто греки вставляли в зіниці скульптур дорогоцінні камені. Їх потім крали і залишалися такі порожні очі. Але це не зі скульптурами тільки бувало. А найчастіше з людьми… Ірма помітила, що іноді вона помічає такі порожні, якби кам'яні очі. Начебто в усе уважно вдивляються, а так — кам'яні.
Ірма працювала художником у худкомбінаті. Але якщо серйозні чоловіки малювали портрети політиків і заробляли серйозні гроші, то їй довіряли тільки натюрморти для заводських їдалень.
Втім тут була і перевага. Політики вмирали або потрапляли в опалу, а художники… як би сиротіли. Залишалися, можна сказати, без годувальника. Тому що важлива була вузька спеціалізація. Пам'ятала вона одного нещасного, він малював тільки Молотова і Ворошилова. І що ж?! Після антипартійної змови залишився і зовсім без роботи тому, що не стало ані Молотова, ані Ворошилова… Спочатку художник занудьгував, запив, а потім перейшов на сувенірну фабрику малювати ескізи свинюшок. Може й найкраще...
Та й сама Ірма вважала те, що вона малювала не щось значне, а квіти, щасливим збігом. Їй подобалося малювати ці пелюстки і листя. Тоді вона відчувала з яким задоволенням вирощує квітка пелюстку за пелюсткою. Троянди живуть із захопленням, безумовно, думала Ірма… і жоржини живуть із захопленням, і хризантеми живуть так само. Кожен — своїм. Інакше б вони не пахли… щастям. І такі квіти вона повинна була вирощувати на полотні, і робота ця була звичайно радісна.
І ці захоплені квіти чи метр на метр, а то і на два, підривали нудьгу заводських їдалень. Загалом-то це були квіти для Нікого. Може бути, для того, щоб хтось, раптом, випадково… здивувався, смутно відчуваючи якусь таємницю, якийсь підступ, пастку, раптом якби здогадуючись, що не квіти цікаво малювати, а ось цю радість.
Щоб раптом між борщем і пшонкою, виникла підозра про це.
І так можна було б жити довго. Але сталося нещастя. Одного разу її покликав до себе той чоловік. Він був директор худкомбіната. Хоча він, звичайно, був не художник, а майже генерал у відставці. Ірмі завжди було його шкода. Тому що йому зраджувала дружина, а він навіть не знав про це. «Як це» — думала Ірма, — навіть не знати, що тобі зраджують». У майже генерала ще була виразка, яка вінчала його успіх в житті. Він її покликав і дивився на неї з ненавистю. Тому що, він, так, ненавидів цю румунську жідовочку.
І вона, коли заходила до нього у кабінет, думала іноді, що ніколи вона його не зненавидить, а буду його лише жаліти, а він ніколи не зможе її пожаліти, а буде тільки ненавидіти. І вони, як такі дивовижні роботи так і будуть жити все життя. Кожен буде жити про своє.
Так ось, майже генерал викликав її і люто дивлячись, сказав: «У вас три кімнати, а наша прибиральниця живе у підвалі. Одну кімнату вам необхідно віддати. Вам і дві забагато, цілком вистачить».
І Ірма остовпіла… останнє. Адже і міста вже не було давно, не було веселих офіцерів, п'яних поетів, вульгарних журналістів — нікого. А тут і блакитних її пічок, і вітражних вікон, там де мама жила та й померла… і це забирають. «Ні, — сказала вона твердо, робіть, що хочете, — ні».
«Гадюка», — сказав майже генерал, і відчув, як вчасно прийшла радянська влада. «Зі світу зживу», — додумав.
І Ірма стала першою, кого позбавили навіть натюрмортів. І грошей, само собою. Навіть натюрмортів не залишилося для неї: ані радісних жоржин, ані захоплених хризантем. Без замовлень. До неї заходив бідний художник-сирота, той, який спеціалізувався на Молотові. І вони випивали потрошки, по стопочці. І розуміли одне одного. Він милувався її кактусом, а вона хвалила його свинюшек.
І так минав час. А майже генерал був наполегливий, тому що він, звичайно, вмів ненавидіти. А Ірма — ні. І вона сиділа без роботи. А друзі її — вони, виявляється, вміли забувати. Друзі розсіювалися, як туман. І ніяка це не була метафора. Навколо ставало все космічно порожім. Не стало міста. Не стало друзів. І навіть художник, який малював свинюшек, раптом «знайшов тему» і зник кудись.
А Ірма, між тим, стала помічати, що все пусте, все на світі пусте і малювати особливо-то нема за чим, ні до чого. Іноді, ніби забувшися, малювала вона на запорошених полицях пальцем якусь лінію, яка раптом прямо в серце, прямо в серце… їй потрапляла. Адже ці обличчя, такі неможливі, лізуть і лізуть, як привиди. А потім вона змахувала порохи ганчіркою, дивилася у порожнечу і думала: ну, а яка в принципі різниця — пил, полотно. Навіщо, навіщо це безглузде заняття. Дивилася на облуплені стіни, і там завжди щось та вимальовується, щось геніальне. І на облуплених стінах букети ростуть. Навіщо ж тоді полотна?
«Світ пройшов повз. І біс із з ним, із світом», — думала Ірма. «Якщо я не потрібна йому, то і він мені не потрібний. Нехай дивляться свої паради, а я буду дивитися на райдужні порохи у промені. На порохи у промені». Але було сумно. А потім нічого, потім якось байдуже. А потім якось зло, а потім якось із викликом. Зі сміхом злим. Я вбога, ну, а ви-то? А ще вона згадувала, як життя проходила повз.
Пам'ятається, Артур був, ім'я-то яке. Давно був. Волосся у нього вилося, але був він зовсім паперовим якимсь і працював нотаріусом. Ще за часів п'яних поетів, вульгарних журналістів і веселих офіцерів. Щомісяця Артур приходив і купував картину, акуратно загортав у пакувальний папір і перев'язував шнурочками. І все це підкреслено діловито. Але на чисту Ірмину шию Артур дивився, як сумний жалісливий вампір. Брав її руки, вони здавалися йому завжди прохолодними, і говорив, що тут спеціально, щоб їх гріти. Але вона не винна, що пропав Артур. Бог винний. Він вбив Артура. Або надіслав людей, які його вбили. Або, принаймні, знав, що ці люди прийшли. І нічого не зробив.
«Життя пройшло повз. І мені вона не потрібне», — думала вона. Дивлячись на кішок, дзеркала, блакитні кахельні печі, і вітражі, веселі вітражі. І ще думала, що ось зараз вона бачить це. І вмирати буде, також нічого особливого-то не побачить. Все те ж, що і завжди. Що і завжди. Ось нічого незвичайного не буде ніколи.
І так воно і вийшло.
Коли голодні збожеволілі кішки почали розбивати кольорові вітражні вікна, і вистрибувати на вулицю, сполохані сусіди увійшли в стару захаращену квартиру. Cтаруха лежала на підлозі, вони підняли її і дали теплого молока. Вона жадібно схопила їх за руки і почала цілувати, не відпускаючи. Викликали швидку, яка відвезла хвору в психіатричну лікарню. Лікарі відпустили Ірму в ніч — не наш профіль. Вона присіла на лавицю у дворі лікарні, і подумала, як звужується світ. Від цілого світу, до міста, потім до квартири. І, нарешті, лавиці. «Чому ж нічого не вийшло» — подумала Ірма, в передчутті чогось великого і жахливого. І згадала дивний сон: снилося їй колись прекрасне місто сліпців. І головний у них там був дивний сліпий, тричі поранений в серце, який сміявся цинічним сміхом завжди, і був особливо шикарний і успішний. І інші сліпі на нього рівнялися. «Навіщо ж він, тричі поранений в серце сміється, чи для того йому ця біль» — дивувалася вона тому сну.
«Ось чому нічого у мене не вийшло, вони ж сліпі всі, у них же очі кам'яні — раптом здогадалася вона, — куди мені з ними?» І померла. Її зіниці закам'яніли.
І навіть психа, улюблена психа-вигин в куточку лівого ока зникла. Відлетіла кудись.
Вийшло друком у газеті «Чернівці»
0 коментарів