Пам'ятник Готтесмана
Правила мережі «Вкурсі» забороняють публікувати чужі твори, але, по-перше, це мій переклад, а іншого немає. По-друге, ті ж правила зазначають, що із необхідною преамбулою такі публікації можливі. Це оповідання виходило друком російською мовою. І мене, щоразу, коли воно траплялося на очі — вражало. Належить воно перу колишнього чернівчанина Слави Бакіса, у Чернівцях він відомий був свого часу як засновник кіноклубу, де демонструвалися найкращі зразки світового кінематографу, зараз працює у США викладачем. В оповіданні йдеться про початок п'ятдесятих років у Чернівцях. І майже неймовірна химерна ситуація, коли в цілковито радянському середовищі, у людини залишається у власності багатоквартирний будинок на теперішній вул. Головній (а тоді проспекті Сталіна. Що ж це за будинок, і що це за людина? Я трохи адаптував оповідання, тому що в книзі воно не є самостійним (а частиною циклу).
Перехожі, які зустрічали його на вулиці, не тільки не підозрювали у ньому домовласника, вони навіть приймали його за жебрака. Худезний старий в обтертому чорному пальті, із чорною базарною сумкою, у чорній вушанці набакир, на кінці його крючкуватого носа звисала сенільна крапелька. А між тим це був крючкуватий ніс Фейджіна, Шейлока, Скруджа. Маркус Готтесман володів триповерховим будинком на проспекті Сталіна (тепер вулиця Головна) і навіть (він дожив майже до дев'яноста, встиг поволодіти ним на проспекті Леніна, коли після ХХ з'їзду всьому, що носило ім'я Вісаріонича присвоювали ім'я Ілліча). Будинок стояв навкіс від залізничних кас, через кілька будинків на тому ж боці вулиці, де розташований відомий кожному чернівчанину — будинок-корабель. Серед мешканців будинку Готтесмана була родина Літманів, із молодшим з них, Сьомою Літманом, я вчився в одному класі, і був такий період у шкільному житті, коли я в цій літмановській квартирі днював і коротав вечори, а дозволила б мама (не Сьоми, бо вона би якраз дозволила із задоволенням, а моя власна, я б там і ночував).
О, що це був за будинок! Вузькі, немов у башті, стерті сходи між запліснявілих стін, що були заліплені, немов вугрувате обличчя пластирами, псоріазними дверима, увійти в них можна було тільки зігнувшися. В цьому будинку єдиний раз у житті побачив двері прямо зі сходів, а не зі сходової клітки. Прямо з маршу, уявляєте? Що протирічило усім мислимим дизайнам. Кафка? Але це було саме так.
Нема сумнівів, що дім був від початку задуманий, як нічліжка. (Може тому й не реквізувала його у Готтесмана радянська влада, яка посоромилась від власного імені поселяти трудящих у явній нічліжці: у приватному порядку — ваша справа, а ми тут при чому!)
Тут і там на сходах були написи крейдою: «Нє соріт!». «Нє стафіт фєдро на лєсніца», «Ві нє заплатіл за фєфрал». Слова були майже російські і написані кирилицею — але написані так, немов готичним шрифтом.
Квартирка Літманів була на верхньому поверсі. Власне кажучи, це було низьке, чудернацької форми горище. Тільки добрі серця трьох мешканців цієї конури, тата, мами і Сьоми Літманов, засвоїли, відігріли, причепурили це горище, і придали йому щось затишне дикенсовське, так весело бувало бік у бік робити із Сьомою матешу або інгліш за маленьким, втиснутим у скіс стіни столом, під цокотіння дощу о крутий дах будинку.
Літмани, при всій їхньої доброзичливості, Маркуса Готтесмана інакше, аніж кровопивцем не називали і розповідали про нього дивовижне.
Електричні розподільники від квартир знаходились в його одинокому лігві на першому поверсі, і якщо хтось затримував квартплату, світло у відповідній квартирі гасло. «Це він так сам задумав — будинок побудований за його проектом, при Румунії він був архітектором», — пояснив Сьомин тато, який також жив при Румунії у Чернівцях.
Мешканці не мали права тримати домашніх тварин. Кошенятко, яке подарували дворічній дівчинці, таємничо зникло, коли мама на півгодини відлучилося. Потім дівчинка при виді Маркуса заливалася сльозами.
Про дітей: щороку Готтесман підвищував квартплату, а якщо у родині народжувалася дитина, відсоток підвищення збільшував. «Він, як сігуранца: все бачить, все чує, нічого не прощає!», — казала Сьоміна мама, в не такому вже давньому минулому активна румунська політична діячка, член підпільного міського комітету компартії, у радянському легальному комітеті вона зробила шикарну кар'єру прибиральниці (та й на що їй було розраховувати із її єврейською національністю, ніякою російською мовою, і сильними симпатіями до троцькізму? Подякувати, що у Сибір не запроторили).
Якось, коли хлопчаки проходили повз Маркусової квартири, Сьома приклав вухо до дверей, потім зробив мені знак «послухай, також». За дверима роздавалися мірні кроки. Маркус ходив взад-вперед, він щось говорив, по ритму це були вірші. Мова віршів була незнайома. Років через десять, коли латиністка в університеті завдала для граматичного розбору вірш Горація, я впізнав ці рядки, які декламував Готтесман:
Exegi monumentum aere perrenius
regaique situ piramidum altius,
quod non imber edax non Aquilo impotens,
possit diruere
Одного разу мені вдалося побувати у самому лігві. Мама послала Сьому віднести Готтесману квартплату, і я пішов із другом.
Старий не допустив далі коридорчику, який весь був обшитий книжковими полицями: до стелі стояли товстезні томи у міцних палітурках, із написами німецькою та ще на якихось мовах.
Маркус простягнув руку і не дивлячись висмикнув з полиці том… миттєво промайнув готичний шрифт. Він висмикнув із книги тоненький зошит, подивився у нього, взяв у Сьоми гроші, зробив у зошиті тоненьку позначку олівцем — і показав рукою на двері.
На сходах я почав думати, як Маркус знав, де шукати досьє на Літманів? Зошит лежав у томі Лессінга. Лессінг — Літман.
Готтесман тримав досьє на кожного мешканця у книзі письменника на ту ж літеру. Цікаво, чи тримає він у книзі автора на літеру G досьє на самого себе?
Ніч. Притискаючись до шолудивих стін, крадуся до дверей Готтесмана. Приклав вухо до дверей. «Хр шш, хр шш», — доноситься храп із готичним акцентом, я вставляю у замкову щілину відмичку. Входжу до коридорчика. Погляд ковзає по полицях. Можливо, Ґете? Готтесман схож на Мефистофеля. Том с Фаустом, ніби силячись приховати сховану у ньому таємницю, не хоче вилізати, насилу висмикую його із стиснутого книжкового ряду. Відкриваю червону палітурку, гортаю. Ось! У кінці першої частини, між пожовклими сторінками — тоненька і синя, як квитанція Міськенерго, душа Готтесмана. Достаю голку, зараз звільню Літманів від кабали! «За вечори без світла, за сльози дівчинки, за шкуродерство, Маркус Готтесман засуджується». Душа все зрозумівши, затрепихалася, завищала «Geh heraus aus dem Zimmer. Geh heraus sofort. Du wonhst hier nicht». Вийди з кімнати, негайно вийди. Ти тут не живеш.
Чи стоїть він ще зараз, цей будинок навкіс від залізничних кас? Якщо стоїть, значить недаремно читав Готтесман Горація:
Спорудив я собі пам'ятник, наче з бронзи вилитий
Вище і палаців царських та пірамид
Не зруйнують його ані вітри, ані ріки, ані роки.
Цікаво, чи було випадковістю, що я почув тоді саме «Пам'ятник»? Або Готтесман щовечора читав ці вірші немов заклинання, як моління за свою геніально-жахливу нічліжку.
Перехожі, які зустрічали його на вулиці, не тільки не підозрювали у ньому домовласника, вони навіть приймали його за жебрака. Худезний старий в обтертому чорному пальті, із чорною базарною сумкою, у чорній вушанці набакир, на кінці його крючкуватого носа звисала сенільна крапелька. А між тим це був крючкуватий ніс Фейджіна, Шейлока, Скруджа. Маркус Готтесман володів триповерховим будинком на проспекті Сталіна (тепер вулиця Головна) і навіть (він дожив майже до дев'яноста, встиг поволодіти ним на проспекті Леніна, коли після ХХ з'їзду всьому, що носило ім'я Вісаріонича присвоювали ім'я Ілліча). Будинок стояв навкіс від залізничних кас, через кілька будинків на тому ж боці вулиці, де розташований відомий кожному чернівчанину — будинок-корабель. Серед мешканців будинку Готтесмана була родина Літманів, із молодшим з них, Сьомою Літманом, я вчився в одному класі, і був такий період у шкільному житті, коли я в цій літмановській квартирі днював і коротав вечори, а дозволила б мама (не Сьоми, бо вона би якраз дозволила із задоволенням, а моя власна, я б там і ночував).
О, що це був за будинок! Вузькі, немов у башті, стерті сходи між запліснявілих стін, що були заліплені, немов вугрувате обличчя пластирами, псоріазними дверима, увійти в них можна було тільки зігнувшися. В цьому будинку єдиний раз у житті побачив двері прямо зі сходів, а не зі сходової клітки. Прямо з маршу, уявляєте? Що протирічило усім мислимим дизайнам. Кафка? Але це було саме так.
Нема сумнівів, що дім був від початку задуманий, як нічліжка. (Може тому й не реквізувала його у Готтесмана радянська влада, яка посоромилась від власного імені поселяти трудящих у явній нічліжці: у приватному порядку — ваша справа, а ми тут при чому!)
Тут і там на сходах були написи крейдою: «Нє соріт!». «Нє стафіт фєдро на лєсніца», «Ві нє заплатіл за фєфрал». Слова були майже російські і написані кирилицею — але написані так, немов готичним шрифтом.
Квартирка Літманів була на верхньому поверсі. Власне кажучи, це було низьке, чудернацької форми горище. Тільки добрі серця трьох мешканців цієї конури, тата, мами і Сьоми Літманов, засвоїли, відігріли, причепурили це горище, і придали йому щось затишне дикенсовське, так весело бувало бік у бік робити із Сьомою матешу або інгліш за маленьким, втиснутим у скіс стіни столом, під цокотіння дощу о крутий дах будинку.
Літмани, при всій їхньої доброзичливості, Маркуса Готтесмана інакше, аніж кровопивцем не називали і розповідали про нього дивовижне.
Електричні розподільники від квартир знаходились в його одинокому лігві на першому поверсі, і якщо хтось затримував квартплату, світло у відповідній квартирі гасло. «Це він так сам задумав — будинок побудований за його проектом, при Румунії він був архітектором», — пояснив Сьомин тато, який також жив при Румунії у Чернівцях.
Мешканці не мали права тримати домашніх тварин. Кошенятко, яке подарували дворічній дівчинці, таємничо зникло, коли мама на півгодини відлучилося. Потім дівчинка при виді Маркуса заливалася сльозами.
Про дітей: щороку Готтесман підвищував квартплату, а якщо у родині народжувалася дитина, відсоток підвищення збільшував. «Він, як сігуранца: все бачить, все чує, нічого не прощає!», — казала Сьоміна мама, в не такому вже давньому минулому активна румунська політична діячка, член підпільного міського комітету компартії, у радянському легальному комітеті вона зробила шикарну кар'єру прибиральниці (та й на що їй було розраховувати із її єврейською національністю, ніякою російською мовою, і сильними симпатіями до троцькізму? Подякувати, що у Сибір не запроторили).
Якось, коли хлопчаки проходили повз Маркусової квартири, Сьома приклав вухо до дверей, потім зробив мені знак «послухай, також». За дверима роздавалися мірні кроки. Маркус ходив взад-вперед, він щось говорив, по ритму це були вірші. Мова віршів була незнайома. Років через десять, коли латиністка в університеті завдала для граматичного розбору вірш Горація, я впізнав ці рядки, які декламував Готтесман:
Exegi monumentum aere perrenius
regaique situ piramidum altius,
quod non imber edax non Aquilo impotens,
possit diruere
Одного разу мені вдалося побувати у самому лігві. Мама послала Сьому віднести Готтесману квартплату, і я пішов із другом.
Старий не допустив далі коридорчику, який весь був обшитий книжковими полицями: до стелі стояли товстезні томи у міцних палітурках, із написами німецькою та ще на якихось мовах.
Маркус простягнув руку і не дивлячись висмикнув з полиці том… миттєво промайнув готичний шрифт. Він висмикнув із книги тоненький зошит, подивився у нього, взяв у Сьоми гроші, зробив у зошиті тоненьку позначку олівцем — і показав рукою на двері.
На сходах я почав думати, як Маркус знав, де шукати досьє на Літманів? Зошит лежав у томі Лессінга. Лессінг — Літман.
Готтесман тримав досьє на кожного мешканця у книзі письменника на ту ж літеру. Цікаво, чи тримає він у книзі автора на літеру G досьє на самого себе?
Ніч. Притискаючись до шолудивих стін, крадуся до дверей Готтесмана. Приклав вухо до дверей. «Хр шш, хр шш», — доноситься храп із готичним акцентом, я вставляю у замкову щілину відмичку. Входжу до коридорчика. Погляд ковзає по полицях. Можливо, Ґете? Готтесман схож на Мефистофеля. Том с Фаустом, ніби силячись приховати сховану у ньому таємницю, не хоче вилізати, насилу висмикую його із стиснутого книжкового ряду. Відкриваю червону палітурку, гортаю. Ось! У кінці першої частини, між пожовклими сторінками — тоненька і синя, як квитанція Міськенерго, душа Готтесмана. Достаю голку, зараз звільню Літманів від кабали! «За вечори без світла, за сльози дівчинки, за шкуродерство, Маркус Готтесман засуджується». Душа все зрозумівши, затрепихалася, завищала «Geh heraus aus dem Zimmer. Geh heraus sofort. Du wonhst hier nicht». Вийди з кімнати, негайно вийди. Ти тут не живеш.
Чи стоїть він ще зараз, цей будинок навкіс від залізничних кас? Якщо стоїть, значить недаремно читав Готтесман Горація:
Спорудив я собі пам'ятник, наче з бронзи вилитий
Вище і палаців царських та пірамид
Не зруйнують його ані вітри, ані ріки, ані роки.
Цікаво, чи було випадковістю, що я почув тоді саме «Пам'ятник»? Або Готтесман щовечора читав ці вірші немов заклинання, як моління за свою геніально-жахливу нічліжку.
0 коментарів