Майдан Реформації перед Ратушею

Нещодавно міська громадськість хвилювалась та вередувала щодо можливого перейменування парка Жовтневий у парк Реформації. Перейменування не відбулося. І громадськість розійшлася «задоволеною». Хоча я особисто не дуже переживав би, якщо б ідею було реалізовано. Але в історії Чернівців ми були в кроці від події, яка могла стати чудовим приводом для перейменування аж Центральної площі.

Як відомо, слово «майдан» у новітній українській лексиці є не тільки означенням площі, але й позначенням політичного бунту, прориву, революції тощо. Так ось перший Майдан у Чернівцях міг відбутися не у 2004, і не у 1989, а у самісінькі застійні роки, у рік тисяча дев'ятсот вісімдесятий, коли Радянська країна на вершині стабільності, а заразом і Буковина зустрічала Олімпіаду. І в цей застійний рік група чернівчан, можна сказати, офіційно повідомила, що перед Ратушею на Центральній площі буде встановлено намети і організовано безтерміновий пікет. На погрозу влади, що це закінчиться покаранням, ця група людей впевнено зауважила: всіх не пересаджаєте.



Хто, хоч якось зачепив ті роки, розуміє, що такі заявки у 1980 році були за межею фантастики. Їм варто дивуватися більше, аніж виходу у космос, будь-яким фантастичним винаходам. Цією групою людей — були представники ЕХБ (євангельських християн-баптистів). Які, крім всього, обіцяли організувати публічні молитви прямо біля пам'ятника Леніну. Що призвело до такої ситуації? І як тодішня міська влада вийшла з ситуації? А треба сказати, що по тих часах, чернівецька влада проявила дива толерантності, правової свідомості та розуміння (саме по тих часах).

Кінець сімдесятих-початок вісімдесятих радянська влада провела у дурнуватій гонитві за інакомислячимим. Зростання економіки не відбувалося, а владна машина завжди має чимось зайнятися. Бо ж треба якось чиновникам будувати кар'єру. І тоді починається прискіпування до власних громадян. Коли немає зовнішніх успіхів, внутрішні розборки майже гарантовані. Про це варто пам'ятати, до речі, саме зараз. Бо для чого ж тоді історія, як не для сьогодення...

У нас багато пишуть, як переслідували українських націоналістів. Насправді, радянська влада переслідувала ІНАКОМИСЛЕННЯ як таке. Тобто те, що не вписується в неписаний стандарт, і в той же час користується певною популярністю. Тому цей букет переслідуваних був надзвичайно різнобарвним. Від людей, які захоплювалися карате, кунг-фу, йогою, до серйозних філософів, соціологів тощо, які хотіли працювати не в загальній течії. про це варто пам'ятати. Ознака тоталітаризму в переслідуванні іншого, як такого. У бажанні одноманітності та однодумства.

У вісімдесятому році своєрідним лідером-жертвою радянських переслідувань була баптистська церков, деякі відгалуження якої мали яскраво виражений пацифістський характер (а тоді розпочався афганський конфлікт, і країна потребувала солдатського м'яса, яке б не думало, а просто підкорялося), і, крім того, ці релігійні громади були абсолютно аполітичними. І це виглядало викликом тоді. Тобто, навіть просто бути окремо, хоча б і нейтральними, вже викликало підозру. Ще одна причина люті радянської влади. Баптисти не платили радянській владі «за дах». Вибачте мені такі терміни. Але мало хто знає, що в офіційних церквах радянська влада абсолютно контролювала касу. І ці бухгалтерські звіти збереглися в архівах, до речі.

Зокрема, і у Чернівецькому обласному. Наприклад, під рукою ось у 1984 році, тільки кафедральний собор (тоді він був на вул. Руській (Святомиколаївська церква) дав прибутку більше 136 тисяч карбованців (на той час — це були дуже серйозні гроші), а синагога лишень півтори тисячі (чи вони вміли краще ховати). Ну. яке могло бути ставлення до синагоги? Жарт, звісно. А довідка про 1983 рк, ось (натисність для збільшення).



Частину внесків церковні громади мали обов'язково віддати у Фонд миру. Це не було закріплено законодавчо, але якщо такого внеску не було, починалася владна буря. Хто платив більше, того влада не чіпала. На що це схоже, говорити не будемо. Баптисти, зокрема чернівецькі, уникали таких сплат. У Фонд миру вони не вірили. Усе це разом стало причиною гніву влади. Зрозуміло, не місцевої, а центральної. Але буди труднощі для реалізації гніву.

За декларованої у радянській Коституції кожен громадянин мав свободу віросповідання. Але був і нюанс. Молебни за законодавством мали відбуватися в офіційно зарєстрованих приміщеннях. За цей нюанс і зачепилися. Баптистам перестали надавати дозволи будувати молельні дома. І відповідно, збираючись для молитов у невстановлених місцях, вони з необхідністю порушували радянський закон. А відтак їх штрафували, а подекуди, якщо конфлікт ставав жорстким, і саджали. У 1980 році на Буковині п'ятеро осіб отримали реальні терміни (від року до двох з половиною), саме через подібні порушення. Власне, все це разом і призвело до людського вибуху.



Варто сказати, що чернівецька міська влада проявила дивовижну гнучкість, опинившись між молотом і ковадлом. З одного боку. боротьба із віруючими — була настановою згори, з іншого — бруднити себе цим, очевидно, адекватні люди не хотіли. І замість Майдану віруючих дійшло до своєрідного бунту окремих посадовців, які почали писати нагору, що треба припиняти цю безглузду політику (і ці листи збереглися), не робити зі звичайних людей злочинців. І надати людям законну можливість робити те, що вони хочуть — молитися. Себто, надати ім ділянку для побудови храму, або будинок. І закінчилося у Чернівцях не Майданом, а якраз зрештою побудовою храму. Так запобігають революціям, конфліктам і збуренням. Простою адекватністю. А як діє...

Я сподіваюся, ця історія не стане ґрунтом для реальної спроби перейменування площі. І для цього вистачить делікатності. Але історія, погодьтеся, цікава, повчальна.

Вийшло друком в газеті «Чернівці»
Використано документи з Чернівецького державного обласного архіву