НАЗВА ДЛЯ КАЗИНО

1.
Коли нарешті досяг я пенсійного віку, страшеннно мені кортіло перестати бути викладачем і відкрити казино. Гра — заняття надзвичайно корисне, як не для гаманця, так для здоров'я і відчуття життя. Блефуй і воздасться тобі, як казав мій знайомий професор малоПаризького університету, захищаючи не свою докторську дисертацію. Спочатку придумав я назву для казино, тому що кажуть, як назвеш свій корабель, так він і попливе. А назва, яку придумав, була просто пречудова. З такою назвою це царство рулетки та покеру мало б бути вічним.

Колишній компартійний секретар, який і після радянського краху не залишив владний фотель, ідею мою всіляко підтримував. На кожних зборах в адмінстрації, де й я по депутатських справах сидів та куняв над стосами доленосних паперів, секретар наголошував та акцентував: «Наше місто за клятої радянщини було cиликоновою долиною, тепер мусимо знайти теж щось щось піднесене, щось не марудне. Маємо взяти долю за вим'я! І притиснути її до стіни! — після цього досвідчений у цьому житті секретар робив такий натуральний жест, що, здавалося мені, чую вереск схвильованої і трохи пришелепкуватої долі, зненацька притиснутої до стінки пристрасними та цупкими руками, — і ось що я вам скажу, продовжував він, --, ми маємо стати українським Лас-Вегасом. Ми або Лас-Вегас, або ми — ніхто, третього не дано».

Після цих слів у залі, як правило, починався вселенський галас, танці юродивих, бенефіси божевільних у мікрофонів і читання маніфестів місцевих невизнаних цицеронів. Бо, на думку цицеронів, ми мали б бути культурною столицею Європи, а не вотчиною контрабандистів та політичних шулерів. Хоча з якого біса у нас з'явилася б культурна столиця Європи — незрозуміло, а ось Вегаса цій країні не вистачає.

Я дивився на трибуну, дивився на непохитного секретаря, який завжди був схожий на геніального круп'є ( але став я помічати це тільки зараз) і думав: а наше місто, чи не одне воно велике казино? Де все крутиться рулетка долі. Хтось виграє, хтось йде з порожніми кишенями. Але, зауважу, мало хто йде не схвильованим. А щастя це чи розпука, може й не так важливо. Кляті старечі думки… Втім, любити почав їх. Хоча сам рішуче надаю перевагу виграшу і бажано у твердій валюті.

Свіжій тризуб на трибуні і вічний секретар над ним нагадували мені часто часи, коли на місці тризуба був радянський герб з колоссям та земною кулею, а ще раніше румунський бик. І висіли над трибуною почергово то Антонеску з королем Міхаєм, то Сталін, то Хрущов, то Брежнев, і нарешті Кравчук, що, зрештою, абсолютно не порушувало стилістичної єдності. Я волів би бачити там портрет провідника Андрія Мельника, але він, судячи з усього, стилістично не вписувався в цей ланцюг натхненних прохіндеїв. І сумувати з цього приводу я надто втомився. І навіть ця зміна потретів мені також вже нагадувала казино. Принаймні виграші були карколомні, а програші нищівні. І азарт, азарт.

Мало у житті міняється, однак тішило мене те, що виробництво файних трибун, яким був славний наш край, змінило все ж виробництво екологічно бездоганних мольбертів, які відправляли аж у Голандію, бо бідолахи кількістю мольбертів хотіли надолужити відсутність нових Ван Гогів. Звісно ми і Ван Гогів їм відправляли, але вони не там вангогствували. Їхні перфоманси ( у нас би сказали просто «манси») не завжди вписувалися в замуляне голандське розуміння. Залишки заяложених старих трибун стояли подекуди у підвалах влади, і використовувалися клерками як курилки… і палити прагли біля трибун. Я проходив іноді по своїх справах повз них і думав: а направду це і є наші теперішні підвалини: трибуна з віддертим гербом і недопалками. А мало б бути щось інше. Іноді ті старі трибуни забирали персональні пенсіонери на дачі, і ностальгували з ними прямо під вишнями. Втім, відволікся.

Отже, поки йшли сесійні дебати, я благоразумно сідав подалі від проходу між депутатськими кріслами, де після секретарських заяв про Лас-Вегас завивали і смикалися у небезпечих конвульсіях борці за цноту крайової столиці, і писав… про те, що мене справді неабияк хвилювало: про своє життя. Хоча, спочатку про інтер'єр, в якому воно проходило.

Місто моє — кілька квадратних кілометрів кам'яниць, відчайдушно прикрашених скульптурами, колонами, та ще безліччю зворушливих мистецьких подробиць було інкоропорованим прямо із центру Європи. Зараз би сказали, що воно зростало виключно на понтах. А кращих дріжджів, скажу вам, і не вигадати. Будинкам тут давали жіночі імена. І вони зваблювали тоді. Зваблюють і досі… В них чудово жити під скрипіння паркету, спів дверцят, кольорові тіні вітражів, в них чудово очікувати смерті. Їх цікаво розглядати і мріяти про ще якісь нездійснені життя, особливо, коли раптом кватирка відкривається, і звідти з'являється чиясь дівоча рука, раптова, як птаха, і весело маше… комусь, і ти вже уявляєш і млосність кохання, і холод розчарування, і те, як боляче все засихає як стара гілка. І все якось в одну мить. Раніше на багатьох з будинків були флюгери — прикраса міста, в якому завжди хотіли знати, куди дує вітер… Але нудні москалі колектизували дахи і флюгери майже миттєво покрали. Втім, може вони були не потрібні, бо вітер тоді дув завжди в один бік. В бездарний. Ці кляті символи життя в сто крат розумніше усіх мудреців.

Іноді місто пихато називали маленьким Віднем, чи навіть маленьким Парижем. Щодо маленького, це, безумовно, була правда. І, що уж там казати, у порівнянні із бесарабськими штетлами, чи задрипаним Станіславовім, наше місто справді було Парижем. Хоча мені воно нагадувало завжди чомусь давньогрецький поліс. Коли за тисячу кілометрів від рідних Афін елліни вибудовували ті ж таки афіни, бо нічого іншого вийти у них не могло, і будь-який камінь в цих полісах чомусь ставав причетним до Гомера, Перікла та усіх загоряючих на сонці діогенів, яким тіні царів тільки заважають отримати справжнє задоволення від життя. Власне і у нас Гете був не чужий. Колись.

Щодо живих людей, у прикордонні всі свої і всі чужі одночасно. Якось так виходить.
Я народився тут так давно, що вже немає майже нікого, кого знав у дитинстві, коли, бувало, грали ми у сливовому осінньому саду, де стояв на тринозі мідяний таз, і все навколо просякало смачним димом вогнища, на якому варили сливовий джем. Ми — діти, бігали собі по саду у шаленстві початку життя, із захопленнням торкаючись одне одного, викрикуючи всуміш українські та німецкі слова, щось на кшталт не дуже чемної лічилки: Айн-цвай-драй, пане пікерай, Пане Пікер, оберштінкер, айн-цвайн — драй. І обранець долі йшов то жмурити, то наздоганяти, то ще мав якісь неприємності. І ти чекав із холодком хвилювання у серці, невже випаде на тебе. А так виходить, що зрештою завжди випадає, і ти відчуваєш залізну руку долі. Отже, із інтер’єром поки закінчуємо і тепер про неї — про спритну руку долі.

Вперше, мабуть, я відчув цю руку у березні 1944 року. Місяць цей у нашому місті шмаркливий і похмурий, сніг тої весни зійшов разом із румунською владою, яка раптово зникла десь у двадцятих числах, залишивши місто сам на сам із мародерами і німецькими патрулями, які виловлювали мародерів. Люди ходили вулицями із мішками, і у них були таємничі чи навіть втаємничені обличчя змовників, заколотників. Хтось десь акуратно виймав двері чи вікна магазинів і потрохи виносив весь крам з них. З одного боку було зрозуміло, що все одно все це дістанеться совєтам. З іншого — власність треба було б поважати. Скажемо ж це для проформи, бо, зрештою навіть у закорінілому злодії висиджує нудні думки порядна людина. Ну й навпаки, звісно.

Я був тоді майже хлопцем і у мене було нестямне перше кохання. Вона була румункою, так вже випало, і її звали Неллі. Те, що вона була румункою, робила наше кохання таким же напруженим, як палку пристрасть нащадків Монтеккі і Капуллєті, адже я — українець. І іноді бавлячись, під час наших нечастих суперечок, вона прикладувала строго палець до моїх губ і промовляла гасло, яке було розвішано по міських конторах: се ва ворбець романешть. Будемо говорити румунською. І в цей момент, гасло, яке змушувало шаленіти всю українську громадськість, перетворювалося на милий фарс. Зрештою, воно і було фарсом, який все потворюється і повторюється, тепер вже нами.

В ній жила напружена цікавість, як саме я кохатиме її, які слова говоритиме, як торкатимусь, Треба сказати, до мого сорому, що я був настільки захоплений нею, що навіть не думав про що вона мріє. Мені це було майже нецікаво. Хоча час від часу, я відчував цю її мрію просто всередини себе. Мрія ця, в якісь моменти ніби вирівнювала і будувала мене. Адже все, що я б не робив в ті дні, мені так здавалося, проходить перед її очима. І це мене безмежно дивувало. І ще вона виявилася страшенно доброзичливою і думала про добро для мене і для всіх взагалі. Попри це, мародери розбудили її господарський інстинкт та волю до хижості, і вона захотіла, щоб мародерами побули і ми. Цим задумом вона одразу поділилася зі мною. Було видно, що вона ледь стримується від жаху, що може пропустити це відчуття, це нове щастя. І я, звісно, не міг відмовити. Сама вона підробляла у книгарні, прямо біля Ратуші, під отелем «Бель вью», де продавалася література німецькою. Господар нічого доброго не чекав від влади пролетарів і чкурнув за кілька днів до появи більшовиків (а ми казали саме більшовики, а не комуністи) до Бухаресту. У магазині ще залишалися книги, які могли дещо вартувати, особливо у радянський час, який безперечно фатально наступав. Вона хотіла поцупити те, що залишилося. Я відчув присмак авантюри, і вперше подумав. що взагалі більшість авантюр світу народжувалися саме в жіночих головках.

Вночі, прихопивши сумки, ми пішли до магазину. Дорогою я раптом відчув азарт і натхнення злочину, і несподівано почав розуміти, що ті волоцюги, які у пошарпаному одязі із мотузками на пащах зголоднілих черевиків, чи у засмальцованих потертих чоботах, які грають на ринку у три листики на колишній Австрія-Пляц, і ходять із нахабними посмішками із ножами за халявами живуть завжди у пречудовому світі азарту, гострому як голка радості. І навіть встиг дещо позаздрити цим вигнанцям суспільства. Але тут ми дійшли до місця. І там у підсобці зібрали завинені в упаковочний папір книги. Які саме, я навіть не знав. Зрештою, варто було б подивитися, бо це міг би бути, скажімо, «Майн кампф», колись страшенно популярний у більшості мудрагелів, але недопроданий. Зараз він міг не так стати в нагоді, як придатися до того, щоб піти до Сибіру при нових вже господарях життя. А через місяць-два, мабуть, тут продаватимуть Маркса з Леніним, подумав відчужено я. А коли б тут продавали просто чоботи, може б й краще було б. І помріяв про те, як продаватимуть тут чоботи.

Дивлячись, як хазяйнувато складає вона ці книги до сумок, я раптом подумав, що вона напевно добра господиня, хоча я зовсім ще не збирався заводити господарства, але коли дивився на її чудові, схожі на вузький перський віноград пальці, які спритно все упаковували, так цупко нічого не пропускали, мені ця думка чомусь прийшла. Мало того, я відчув її пречудову жадібність. І жадібність такого небесного створіння здался мені настільки несподіваною, але щемливо цікавою, що я навіть забув, де ми і за чим прийшли. На відміну від неї. Я навіть палко притиснув її до стіни, але вона м'яко піднирнула під пахвою і ми вхопилися за сумки. І коли вийшли у ніч, пішов той особливий сніг з дощем, який, як кажуть, завжди йде на Явдоху. Не дуже приємний завжди, цього разу він здавався мені тисячу чудових вологих поцілунків, і я йшов у пречудовому настрої по Панській пішохідній вулиці, де зазвичай відпочивали містяне. Цей швидкий сніг покривав бруківку і відбивав місяць. І ми йшли ніби в зачарованому коридорі світла, причому мені здавалося, що небо стало особливо теплим і прихильним до мене. І так ми йшли… доки не почули різке й фатальне «Хальт».

Нас зупинили люди з автоматами. А коли кого б зупинили люди із тістечками чи канапками? Бо людям з канапками завжди байдуже  до вас, а у людей з автоматами завжди до когось є справи. Вони зупинили… нас. Боже, збережи мій сечовий міхур від несподіванок, мою поставу і мій голос від тремтіння. Німецький патруль, а мародерство мало каратися розстрілом. Я подивився в її обличчя, яке продовжувало залишатися таким же безхмарним, хіба трохи зблідлим, але в той же час захопленим. І зрозумів у відчаї: «Дурепа». Мені здається, що якби патруль почав одразу стріляти, вона б сприйняла це просто лише як початок і одразу кінець якоїсь дивної гри, в якій замість буденного багаторічного життя, ти одразу переходиш на інший рівень, перетворюєшся на янгола чи біса, як вже поталанить, і продовжуєш існувати в чудовому потойбіччі, згадуючи політ фатальної свинцової кулі, немов народження. Вона готова була прийняти виклик. Прямо там. А я розпочав розмову із офіцером. " Пане офіцер, о, пане офіцер, це всього лише книги, ми любимо книги німецькою, у нас величезна бібліотека, я запрошую вас до свого дому, ви можете подивитися скільки у нас німецьких книг. Ми збираємо їх все життя, і лише переносимо їх з іншої квартири. Моя мама вас пригостить доброю запашною кавою, йдемо до нас, пане офіцер".

Я говорив німецькою майже бездоганно, які більшість культурних людей у нашому місті. І мав за честь говорити саме бездоганно. Явдоха сипала снігом, і ми стояли заліплені ним на нічній вулиці, де навіть за мої короткі роки вже сталося зі мною стільки пречудового і тепер я тут мав… померти. З іншого боку я думав, чому ж у мене був такий гарний настрій, невже у мене зовсім відсутня інтуїція, настільки, що навіть за хвилину до смерті, я радів лише профілю коханої із зірочками вологого снігу, і мав якесь радісне передчуття. Передчуття майбутнього, панове, за мить до смерті. Офіцер, перекинув автомат на плече і сказав,: " Ну добре, пійдем, покажеш свою бібліотеку". І ми як дивна нічна варта у білій завирюсі сунули до мене додому із книгами та військовими.

Мама навіть не здивувался, побачивши нас із вартою, тому що на війні розучаєшся дивуватися. Вона зробила каву і добряче плеснула туди коньяку, і офіцер роздивлявся книги, і говорив, що він розуміє, що війна закінчена, закінчена. Він все повторював це вголос, ніби намагався наблизити цей кінець війни. Йому було добре сидіти у нас, він пив і пив каву. Потім він повечеряв у нас із солдатами, потім ще сидів, і потім нарешті пішов у ту саму ніч, де він збирався нас розстріляти.

Мати подивлася на мою подругу із скепсисом, і навіть, мені здалося, зі злістю, втім, яка зімнилася жалістю. Ми почали розгоратати книги. Це були лишень якісь філателістичні каталоги та журнали, сповнені зображень марок з якихось дивних екзотичних країн. Я стояв очманілий: заради цього я мав би загинути? Втім, мені було цікаво гортати ці дивні сторінки, які дісталися такою дорогою ціною. Моя ж кохана була зовсім засмучена. Це було зовсім не те, що вона хотіла б побачити. Хоча, час від часу в її чарівних очах з'являлося відчуття якоїсь дивної радості від пережитої пригоди, вони проблискували, як хвостик бісика, чи сонячний зайчик.

Ввечері, як правило, я завжди згадував свій прожитий день, щоб зрозуміти, що зробив я правильно, а що не правильно, але цього разу утримався від цієї звички, тому що навіть згадати цей окрик «Хальт» не міг без жаху. Втім, що я такого благоразумного в той день міг зробити? Я був вражений, що ми здійснили такий дурний, такий незбагнений учинок. Навіщо, чому? Задавав я собі це питання. І знав, що зрозуміти цього не зможу.

Наступного дня німці залишили місто. Похмурі колони військових йшли бруківкою і ми стояли на хіднику і дивилися їм услід, і в цьому було щось від проводів. Коли ти раптом усвідомлюєш, що взагалі ти можеш співчувати подонкам. Це якось незручно, але що ж тут зробиш, коли ти вже дивишся їм услід із сентиментальністю. І це наповнює твоє життя справжньою одинокістю. Тому що співчувати чомусь правильному і розумному, це так приємно, так піднесене врешті-решт, і так… зручно. Лиш співчуття подонку дарує справжню шляхетну одинокість. А співчуваєш тільки тому, що вони патякають однією з тобою мовою і теж читали Карла Мая. Втім, тоді я так не рефлексував, просто зараз вже ти раптом розумієш, як мало треба доводів, щоб виправдати свого і як багато, щоб зрозуміти чужого (іа може, це просто неможливо).

Над містом в той день нависали важкі і чорні хмари. Який не був би я юний, розумів. що цей день чомусь змінює моє життя чи не назавжди. Відчуття причетності до великого зламу наповнювало серце, але замість прислухатися, я гамував його як міг. Тому що за зламом цим була суцільна невідомість, яку не міг не сприйняти, не усвідомити. Раптом, серед колони ми побачили «свого німця», того самого офіцера, що пив у нас вчора каву. Він також помітив нас, і зненацька вирвався з колони і кинувся до нас. Він потряс мене за плечі і палко обійняв мою мати, від чого я просто отетерів. «Слухайте, слухайте, — казав він розгубленим голосом, — доки ми вчора розмовляли, совєти влаштували обстріл, моєї роти майже немає, всі загинули, або поранені, залишився цілим тільки наш патруль. „Дякую, дякую“, — повторював він розгублено, і цілував матері руки.

Відтоді я свято вірю у гру, у шанс, у випадок.

Власне, не тому, що офіцер так щасливо уник своєї долі. І навіть не тому, що нас не розстріляли на Панській вулиці, трохи навкіс від кафе Кухарчика, а саме тому що, завдяки коханій, я знайшов ці дивні книжки.