Тарас Прохасько: повинен бути якийсь спостерігач твого життя. У випадку чоловіка, найкращим спостерігачем є жінка

Три роки тому одним з учасників фестивалю «Meridian Czernowitz» був Тарас Прохасько. Безпрецедентний випадок, тому що Прохасько не пише віршів. На цьогорічному фестивалі він, на жаль, не присутній. Тоді зробив невеличке інтерв'ю із ним. Довго обирали містце, де б поговорити, і замість кафе забралися в якийсь глухий кут двору вілли, де бібліотека А. Добрянського. Переопубліковую розмову, тому що інтернет-версії досі не було. Текст:

Тарас Прохасько — письменник, якого варто читати. З яким варто говорити. Один з гостей фестивалю «MeridianCzernowitz». Серед людей його відрізняє рідкісне відчуття – відчуття міри. Його презентації, промови і книги ніколи не затягуються і не перетворюються у нудний кисель. Настільки тонко він відчуває зайве, мертве, нецікаве. Розмовляємо із Тарасом про кризи та ілюзії життя .

 Мені сподобалося те, що відпали страхи

— Є певний період, коли люди не помічають віку. Але у дитинстві і ближче до старості – вік істотно впливає на світогляд. З цим пов’язані великікризи життя. Наприклад, підліткова криза, криза середнього віку.  Що вам дали подібні кризи?

Не думав, що криза середнього віку – це серйозна річ. Але вона виявилася відчутною.  До багато чого, що я декларував і робив, почав ставитися навіть не іронічно, а скептично.  Я відчув, що ось останній момент, коли можна зробити істотну ревізію зробленого, коли ти ще у повній силі. І якась частина ідеалів, ілюзій були зруйновані. Зрозумів – все було добре, а ле зараз треба інакше.  Що мені сподобалося – те, що відпали страхи. Багато внутрішніх, подекуди непомітних страхів.  Я зрозумів, що не варто боятися. Важливо багато речей прийняти.  І прийшло дуже приємне розуміння, — не треба метушитися, сіпатися, відхилятися. Жити стало легше,  спокійніше. А щодо юнацької кризи. Вона пов’язана у мене із Чернівцями. Я служив тут в армії. І до цього моменту  жив у свті ідеальних родинних відносин, книг і т.д. І був таким відлюдьком.  І в армії побачив скільки містить в собі людина. І ці прояви можуть бути шокуючими, подекуди навіть небезпечними. Але все це вміщується в… людськість. І ти маєш зрозуміти, що люди, які неймовірно відрізняються від того, до чого ти звик – це люди, нічим не гірші за тебе. І вони є такими ж вартісними

  — Ви це ще там зрозуміли. Чи потім?

  — Ще там

— Кризи, як правило, пов’язані із роздумами про кінцевість життя. Власне без цього і не було б таких криз. Які події у житті змінювали ваше ставлення до смерті?

— Те, про що ви кажете — це моя головна мотивація для занять літературою взагалі. У кожного з літераторів, митців — свої мотиви.  Хтось прагне самовираження, хтось – відомості. Мотивацій дуже багато. Це моя. Для мене важлива фіксація цих митей життя, така архівація. Я усвідомлюю, що все минає. Але ця фіксація мені чомусь здається надзвичайно важливою.

 -Ви притримуєтесь східних поглядів, де вважають, що душа перероджується, отримуючі нові і нові тіла, і все закінчується просвітленням, коли цей ланцюг нових народжень припиняється, чи  вам близька христянська точка зору?

— Християнська. Душа, на мій погляд, одноразовий продукт. Земля, це майстерня, де ми виковуємо душу протягом життя. Це наш продукт, так би мовити. Вона нам дається і ми її доробляємо –  це наша частина роботи… А сама душа потрібна для чогось більшого, для втілення якогось більшого Божого задуму.  Про який ми не можемо здогадуватися, але, за великим рахунком, нам це і не потрібно.
 

чужа думка показує, що можна взагалі… думати

— Бальзак казав, що життя є шляхом руйнування ілюзій. Це нормальне визначення?

З цим можна погодитися. Але чим «добрі» такі визначення, вони звучать як остаточний якийсь висновок. Але вони не мають сенсу без сукупності багатьох інших визначень. Тобто життя є і руйнуванням ілюзій і ще чимсь, і ще. Мені дуже подобається єврейська притча. Один учень прийшов до равина і питається: «Що таке життя?»

Равин подумав і каже: життя – це фонтан. Учень вбив собі це в голову  і потім мав дуже багато роздумів, мандрівок, пригод  і весь час робив це з тим, щоб пересвідчитися у правильності визначення. І нарешті, через багато років він прийшов до того ж самого равина, почав йому дякувати і казати: ви мали рацію.

— В чому?

— Життя – то фонтан.

— Да? Звідки ти таке взяв.

— Та ви казали.

— Я казав? Ну так, життя – це фонтан….А може й ні.

  — Відносини з жінками має також стосунок до криз та ілюзії. Яку ви бачити роль жінки в житті чоловіка?

Я не знаю, чи то універсально, чи ні. Але особисто я  відчував, що є якісь такі жінки, присутність, існування яких надає сенсу всьому тому, що ми називаємо діяльністю. І мені здавалося якось страшенно прикро, якось діяти, робити, якщо не було цієї  спостережниці.  

— Відсутність спостерігача позбавляє сенсу

— Мені так задавалося. Може це ілюзія, якої я не позбувся. Але мені здавалося, що все ж таки все замкнене на тому, що повинен бути якийсь спостерігач твого життя. Мені видавалося, що у випадку чоловіка, найкращим спостерігачем є жінка.  І, крім, того тут можна досягнути близькості, яка є оправдана, природна. Тобто у цій близькості, у вигляді потенціалу є щось таке, до чого вона може доправадити. Тут не йдеться про тілесну любов, чи народження дитини.  Але сама ця штука… що є така різність. У людській природі є одна велика відмінність: чоловіки і жінки. Коли між цими двома стихіями відбувається оця близькість, вона мені здається дивнішою, аніж інші. Тобто це вже є переступлення Богом зведеного бар’єру.

— Виходиш за межі самого себе

— Так, виходиш за себе. У щось зовсім інше. У щось подібне і кардинально протилежне.  Навіть якщо йдеться, як я казав – про спостерігача. Ще така банальна річ. Вульгарна і проста, що коли я десь подорожую, то як би мені не було цікаво самому, якби я те все дивився, спостерігав, запам’ятовував, насолоджувався всім побаченим і пережитим. В цьому нема сенсу, якщо я порівнюю із тим, коли є хтось поруч, кому це все можна  показати.

   — Яка роль літератури житті людини. Що вона змінює? Для чого вона?

  — Люди починають краще себе розуміти. Звісно, сам письменник починає жити осмисленіше. І мені здається, що найкраще, найголовніше завдання літератури – це спонукання до осмислень окремих людей. Тобто я не вірю в те, що читачі будь-якого письменника можуть  просто через те, що вони щось прочитали, щось радикально змінити. Але прочитане, воно кожну людину, яка читає, кудись веде… Мені важливіше, що люди, які читають думають не тільки про сюжет, головних героїв, але й співставляють те з собою, з своїми думками. І найцінніше  те, що ця чужа думка показує, що можна взагалі… думати. Була популярна спортивна німецька програма у радянські часи: «Роби як ми. Роби з нами. Роби краще за нас». Діти дивилися. Там показували різні спортивні вправи, і виявляється, що можна підтягатися, можна на надувному м’ячі робити вправи…А я, можливо, цього не знав. Власне, те ж саме із читанням. Але вже у  мисленні. Раптом  читаєш, що хтось думає про щось таке. І ти бачиш, що просто можна думати про такі речі.
 вийшло друком у газеті «Чернівці»(вересень 2013 рік)