Про вандалів, дошку та провінціальний абсурд

Стосовно недавньої події у місті із меморіальною дошкою журналісту Володимиру Пелеху, зіпсованою вандалами… Я засуджую будь-який вандалізм. Тим більше, у країні вже до нього з'явилася звичка у найширшому сенсі: кожен робить те, що йому заманеться, і як заманеться. І навіть дуже ображається, якщо якось заважати.

Я готовий підписатися під будь-якими словами обурення з приводу вандалів. Але вражає, що одночасно чомусь проходить паралельна тема, що Володимир Пелех (чия дошка потраждала) — це гордість буковинської журналістики… Свого часу я писав у статті, що керівництво ідеологічним відділом газети «Радянська Буковина», а потім довготривале керівництво цим партійним органом у часи Щербицького, просто передбачало співпрацю із КДБ і участь у репресівній машині. Хтось думає по-іншому? Щоб посісти це місце, треба було відзначитися зовсім не у творчому плані.

Одразу, однак, постає питання: «А хто ми такі, щоб судити?» «Хто ти такий?»
Ну інших же судимо?.. Судимо. Це ж стало нашим улюбленим заняттям.

Я б поставив питання зовсім по-іншому: «А хто ми такі, щоб із помпою встановлювати меморіальну дошку надійному ланцю загального ланцюга радянських репресій на Буковині?» Відповідь на це запитання є абсолютно очевидною. Принаймні, я цю відповідь дуже добре зрозумів. І це цікавий досвід.

На жаль, ми не спитали чернівчан, буковинців, які постраждали від машини репресій. Як там вони? Задоволені? А деяких і не спитаєш вже. Час минув. Мені один з тих, для кого Володимир Пелех став першим колом пекла радянських репресій, сказав з приводу встановлення дошки: «Це — провінціальний абсурд».

У нас взагалі в місті працюють в цьому жанрі у самому широкому сенсі.
І коли встановлюють, і коли вандалять… і взагалі…