Моя генетична пам'ять про Голодомор
Десь побачив заставку у Фейсбуці щодо Голодомору, здається там так сказано: «Хоч не пам'ятаю тих подій, але вони у моїй генетичній пам'яті». Що ж мало вкарбуватия в мою, скажімо, підсвідомість? А щось, видається, вкарбувалося.
Мій прадід і дід із Поділля. Всі згадують Голодомор. Але незадовго до того ж ще щось відбувалося. Була, так би мовити, прелюдія. За три роки до Голодомору відбулася колективізація, створювалися колгоспи. Це і стало відправною точкою. І тоді ж відбулася так звана РОЗКУРКУЛІЗАЦІЯ. У заможних господарів, «куркулів» забрали майно. І… вислали до Сибіру. Серед тих висланих у Сибір господарів, з яких зробили жебраків, були мій прадід і дід. Хто це зробив? Робили цю справу місцеві громадські активісти. І мало хто вважав її чорною. Навпаки. В очах цих активістів тоді палала віра у світле майбутнє. Вони казали, що роблять це заради раю на землі, який ось-ось настане. Треба лише негідників всяких вигнати. Не закон для всіх один ввести, а саме негідників вигнати. У це вірили. Переконлива ж версія, зрозуміла… А решта односельців не хотіло зв'язуватися із божевільними політиканами. Не у них же забирали… Ну так і повезли моїх родичів під мовчання, а подекуди й одабрямс односельців та захоплене улюлюкання місцевого активу, преси тощо. До Сибіру.
Але родичі мої виявилися радикальними людьми, вони вирішили, що Сибір їм не підходить, і вони заїхали набагато далі — на Камчатку. Це крайня точка. На півтори тисячі кілометрів східніше Магадану. Далі нема нічого.
І зажили собі. Вже без активістів та мовчазних односельців. Спокійно, біля вулкану. Жили скромно. Їли картоплю, яка чудово зростала на попелі вулканів, та червону рибу, якої там було неймовірно багато. Ягоди збирали. Трудно жили, але не голодно. А в їхньому колишньому селі тим часом був Голодомор. Тому що ті ж активісти, які колись забирали у куркулів під мовчання, та їм навіть плескали за те, а місцеві журналісти писали хвалу, тепер забирали не у ворогів, а у… всіх. Абсолютно у всіх. На ворогах ніхто зупинятися не став. І ніколи ніхто на ворогах не зупиняється. Ніколи.
Дід мій щасливо оминув і Голодомор і війну, не по його долю це було, після війни виїхав з Камчатки, подався до Москви, закінчив економічний виш і став ревізором у московських ресторанах, як сповідають родинні легенди, здирав з ресторанщиків нещадно, але користі моїй бабці з того не було, оскільки вона до того вже з ним розлучилася, причому в пух і прах. Він став досить заможним, свої гроші так і не зміг витратити до кінця життя. Навіть це доля повернула. На старість повернувся до рідного села… і став конюхом. Коли хтось із наших зрідка приїжджав до нього, показував батогом, де його земля. На конячці катав. А навколо буяло щасливе соціалістичне сьогодення, де всі знали, що таке добро, що таке зло. Хто — вороги, а хто — борці за світле майбутнє. З газет, переважно знали, як і зараз. І були в тому впевнені. Така вже властивість у людей в усі часи — бути впевненими.
Кажуть, дід мій — похмурий одинак-відлюдник ні з ким особливо не спілкувався (чомусь), так і помер одинаком, обійнявши нарешті свою землю.
Так я собі думаю, в чому моя генетична пам'ять? Чи то в тому, що серце йокає, коли бачу подільскі пагорби, чи то в тому, що коли бачу активістів із світлим захопленим поглядом, які все знають, воно йокає ще сильніше. А вони (активісти) можуть мені відповісти: от ти тупий, ми ж тепер все навпаки робимо, щоб правильно було. А я так собі генетично думаю: у вас навпаки не виходить. Ви б що не робили все у вас одне й те саме виходить. Зламаєте суспільство, розчавите «ворогів», а потім «друзів», а потім загал, люди повтікають, попомирають, а вам всьо Божа роса… Навіть і не помітите. Неконструктивний мій погляд, звісно. Як бачу вже нових будівничих «раю на землі» (зовсім не обов'язково комуністичного) чи то «правильного суспільства», так серце і сіпає.
Дід може за нитку серце тягне, з того світу? Міцно так сіпає. Така ось генетика. Не витравиш. Мабуть, про це йшлося? Чи про те, як колишні члени КПРС взірцево вшановують пам'ять жертв?
На фото: Ключевська сопка, Камчатка (жили десь тут)
Мій прадід і дід із Поділля. Всі згадують Голодомор. Але незадовго до того ж ще щось відбувалося. Була, так би мовити, прелюдія. За три роки до Голодомору відбулася колективізація, створювалися колгоспи. Це і стало відправною точкою. І тоді ж відбулася так звана РОЗКУРКУЛІЗАЦІЯ. У заможних господарів, «куркулів» забрали майно. І… вислали до Сибіру. Серед тих висланих у Сибір господарів, з яких зробили жебраків, були мій прадід і дід. Хто це зробив? Робили цю справу місцеві громадські активісти. І мало хто вважав її чорною. Навпаки. В очах цих активістів тоді палала віра у світле майбутнє. Вони казали, що роблять це заради раю на землі, який ось-ось настане. Треба лише негідників всяких вигнати. Не закон для всіх один ввести, а саме негідників вигнати. У це вірили. Переконлива ж версія, зрозуміла… А решта односельців не хотіло зв'язуватися із божевільними політиканами. Не у них же забирали… Ну так і повезли моїх родичів під мовчання, а подекуди й одабрямс односельців та захоплене улюлюкання місцевого активу, преси тощо. До Сибіру.
Але родичі мої виявилися радикальними людьми, вони вирішили, що Сибір їм не підходить, і вони заїхали набагато далі — на Камчатку. Це крайня точка. На півтори тисячі кілометрів східніше Магадану. Далі нема нічого.
І зажили собі. Вже без активістів та мовчазних односельців. Спокійно, біля вулкану. Жили скромно. Їли картоплю, яка чудово зростала на попелі вулканів, та червону рибу, якої там було неймовірно багато. Ягоди збирали. Трудно жили, але не голодно. А в їхньому колишньому селі тим часом був Голодомор. Тому що ті ж активісти, які колись забирали у куркулів під мовчання, та їм навіть плескали за те, а місцеві журналісти писали хвалу, тепер забирали не у ворогів, а у… всіх. Абсолютно у всіх. На ворогах ніхто зупинятися не став. І ніколи ніхто на ворогах не зупиняється. Ніколи.
Дід мій щасливо оминув і Голодомор і війну, не по його долю це було, після війни виїхав з Камчатки, подався до Москви, закінчив економічний виш і став ревізором у московських ресторанах, як сповідають родинні легенди, здирав з ресторанщиків нещадно, але користі моїй бабці з того не було, оскільки вона до того вже з ним розлучилася, причому в пух і прах. Він став досить заможним, свої гроші так і не зміг витратити до кінця життя. Навіть це доля повернула. На старість повернувся до рідного села… і став конюхом. Коли хтось із наших зрідка приїжджав до нього, показував батогом, де його земля. На конячці катав. А навколо буяло щасливе соціалістичне сьогодення, де всі знали, що таке добро, що таке зло. Хто — вороги, а хто — борці за світле майбутнє. З газет, переважно знали, як і зараз. І були в тому впевнені. Така вже властивість у людей в усі часи — бути впевненими.
Кажуть, дід мій — похмурий одинак-відлюдник ні з ким особливо не спілкувався (чомусь), так і помер одинаком, обійнявши нарешті свою землю.
Так я собі думаю, в чому моя генетична пам'ять? Чи то в тому, що серце йокає, коли бачу подільскі пагорби, чи то в тому, що коли бачу активістів із світлим захопленим поглядом, які все знають, воно йокає ще сильніше. А вони (активісти) можуть мені відповісти: от ти тупий, ми ж тепер все навпаки робимо, щоб правильно було. А я так собі генетично думаю: у вас навпаки не виходить. Ви б що не робили все у вас одне й те саме виходить. Зламаєте суспільство, розчавите «ворогів», а потім «друзів», а потім загал, люди повтікають, попомирають, а вам всьо Божа роса… Навіть і не помітите. Неконструктивний мій погляд, звісно. Як бачу вже нових будівничих «раю на землі» (зовсім не обов'язково комуністичного) чи то «правильного суспільства», так серце і сіпає.
Дід може за нитку серце тягне, з того світу? Міцно так сіпає. Така ось генетика. Не витравиш. Мабуть, про це йшлося? Чи про те, як колишні члени КПРС взірцево вшановують пам'ять жертв?
На фото: Ключевська сопка, Камчатка (жили десь тут)
12 коментарів
Если бы ваш блог прочёл человек плохо знающий историю, у него бы сложилось впечатление, что голодомор устроили местные «божевільні політікани» по собственной инициативе. И вовсе не из хвалёной Москвы были приказы, и вовсе не московская идеология и пропаганда «мы наш мы новый мир построим»… Так любят делать современные «технологи» — выдёргивать факты из контекста.
Чтобы ваш родственник мог успешно «кошмарить» московские рестораны, их надо было чем-то наполнить, а посетителям иметь определённые доходы, поэтому Москва тянула все соки из всех своих провинций, и из Украины — особенно.
До слова, за рядом історичних досліджень чисельність персоналу німецької Гестапо була навіть за тогочасними мірками мізерною. Вся робота поліції зводилась переважно до аналізу доносів, які німецькі громадяни справно надсилали самі.
І накази були, і місцеві активісти.
Вічна порода, спочатку славлять царя/цісаря, потім КПСС, потім — на перших місцях в церковному хорі. На часі Європейські цінності та іслам.
Дякую за історію, пане Сергію. Жива історія — то більше, ніж підручник. Вона правдивіша.
Дай, Боже, процвітання Вашому Роду.