Відьма у мурі

Маленькими подорожами у Карпати навіяно… Це початок. Кожен може додумати, як хоче. А я поки допишу))

«Стара негідь жила у мурі. Мур був у передгірському містечку, яке, крім всього, подобалося мені за одну річ. У ньому завжди було повно пилюки. У сусідній Вижниці пилюка кудись дівался, можна було подумати, що там працюють двірники. А тут, усе потопало у порохах, і таким чином пам'ять про вічне руйнування світу нікуди не дівалася. Площа містечка була завжди безлюдною. Тим не менш з автостанції виїжджали напівпорожні автобуси, хоча сама станція була наполовину забита дошками. Поряд із тією забитою станцією на лавиці лежав п’яний. Час від часу він прокидався, відкривав очі, робив зусилля, підіймав голову, із певним жахом дивлячись у небо, і одразу ж падав назад… так ніби він п’янів вже не вином, а небом. І після малого ковтка небес розум його знов поринав у блаженні сни.

Люди від'їжджали, а він все лежав і лежав на цій лавиці. Я сидів поряд і думав, як непотрібно виглядає людина, якій нікуди не треба. У місці, де всі кудись рушать.

Щойно я хотів їхати і дивитися на гори, схожі на піраміди. У дитинстві я думав, що це лишень порослі лісом піраміди, на кшталт єгипетських і якщо зануритися у їхню глибину, повибирати каміння, можна відшукати могилу фараона і таємні письмена. Саламандри здавалися сторожами цих могил, вони іноді виринали на поверхню, аби увібрати в себе хоч трохи сонця. Із сонцем у шкірі поверталися і знов охороняли сни карпатських фараонів. Так само дивно розфарбовані, як ті сни.

Щойно я хотів дивитися навколо, відчувати щось нове (а серед гір чомусь часто віє новизною і початком). Але цей п’яний зачарував мене. Раптом я зрозумів, що захотів лежати непорушним у світі, де всі кудись рушать. І десь в глибинах мого буття йшла б якась дивна робота і крутився калейдоскоп життя.

Коли б я втомлювався від цього калейдоскопа, то відкривав очі і небо знов лилося крізь зіниці у мою середину. Як колись лили вино у амфору. І задоволений я б знов падав без сил, і знову знов крутився калейдоскоп життя. Від гострої заздрості до п’янички мені перехопило дихання.

Раптом той прокинувся остаточно, сів, покрутив головою і сказав «Привіт». Я спитав: «Що ти тут робиш, на цій станції». «Це станція? Справді, всі кудись рушать» здивувався він (я гостро йому позаздрив, адже досі він навіть не помічав цього) він зробив паузу і додав, — я шукаю кут. Інший кут. Тож мені треба було місце, де багато кутів».

На п’яному був старий піджак радянського зразка, такі ж брюки. У нього була модна трьоденна щеть. Але він не знав про моду. Сандалі його були на вигляд були вироблені у давній Греції.

«Ти знайшов кут», — спитав я його. «Ти ж сам бачиш» — відповів він. «Я б теж хотів» — несміливо зауважив я. «Ну так, — погодився він, — але тоді треба знайти відьму». «Може це гріх?» — засумнівався я. Ну, гріх – не гріх, а тобі ж треба кути. Інші. Ці ж набридли. Треба вирішувати проблему. Без гріха не обійдеться» — посміхнувся він і поплескав мене по плечу.

Стара негідь жила у мурі».