Чому я не цегла, чому не літаю...

Вчора за одну-дві хвилини до ефіру програми «Без емоцій» Святослав Вишинський у програмі прочитав мені питання, на які йому хотілося б почути відповідь. Більшість з них задати банально не встигли. Але одне з тих, не заданих, мені запам’яталося і дуже зацікавило. Ведучий хотів спитати, чому моє ім’я пов’язане із, як він сказав, «специфічними» виданнями. Я так зрозумів, суть в тому: чому я не працюю із флагманами демократичної думки, дуже поважними і т.п., що було б нормально. І я спитав себе: цікаво, чому? І згадав колись у Оксани Денисюк це ж саме питання через соцмережу задавав мені Микола Костинян.

Так я хотів колись співпрацювати із флагманами))) Добропорядними і доброчинними лідерами громадської думки. І починав співпрацювати, і друкувався. Недовго. …І ось зранку прокинувся і подумав: чому? Почав згадувати і згадав. Мені здалося дуже цікавим. Будь-яка співпраця із цими «демократичними» виданнями, від початку була обтісуванням тебе до стану цеглини. Тобто з дикого каміння одразу тешуть рівнесеньку цеглину у будівлі великого демократичного видання. Як правило, у перший день тобі дають зрозуміти, що ти маєш робити те, що потрібно людям, виданню і т.інш. НЕ в одному, і не в двох. Цікаво, правда? Тут якась таємниця.

І тут згадав такий випадок: якось у найдемократичнішому виданні нашої країни, самий культурний оглядач країни позичив у мене частину матеріалу. Справді не вкрав, а позичив, коли неможливо було відмовити. І цей випадок, коли згадав його, мені дав ключ.

Демократія – це давно тренд. Це круто. Це реально модно. Тому там присутні доволі практичні прагматичні люди, які реально хочуть уваги, перспектив, суспільної репутації, кар’єри. Cвідомо чи підсвідомо. «Бажати країні і людству добра» — це завжди вигідна тактика.

А прагматичність така річ, вона в усьому: і в позичанні матеріалу, і використанні людини для своїх цілей, ну й так далі.

Зрозуміло, цеглини прагматичніші і корисніше каміння.
Але шось не захотів я ставати цеглою. Бо це вже геть невесело. А комусь нормально.
Якщо ви не згідні і не вірите, що це закономірність. Попитайте хоча б журналістів чернівецьких екстрадемократичних видань.

ЗІ. І така пояснююча історія. Я у Києві влаштувався в одне з таких демократичних видань: і мені від початку редактор сказав: ти не можеш робити те, що ти хочеш. Я перейшов у «одіозне» видання там же у Києві майже одразу і на співбесіді обережно спитав редактора: так що робити? Той здивовано дивиться і каже: як? Ти не зрозумів? Що хочеш…