Жах звичайного (актуальні історії від чернівецького барона)

Нещодавно вперше вийшла українською мовою книга спогадів нашого земляка барона Грегора фон Реццорі. В українському перекладі вона має назву «Торішній сніг», німецькою вона вийшла під назвою «Квіти у снігу». Переклад здійснив (що вже майже зрозуміло) Петро Рихло. Він же модерував щось на кшталт презентації у центрі Пауля Целана (на розі Челюскинців і Кобилянської). Презентація треба сказати була чистим проявом професорського дивацтва, оскільки складалася із кількох поспіль лекцій (загальною тривалістю три години). Коли десь опісля двох годин пішов зітхнувши ентузіаст-краєзнавець журналіст Юрій Чорней, я зрозумів, що міра просто людського терпіння вичерпана. На щастя сам я запізнився на годину, і наділений також добрячою терплячістю, досидів до кінця. Дякував Богові, що принаймні розмовляли українською. Тому що один з таких заходів, де Рихло представляв книгу про бургомістра Райса, учасники спілкувалися виключно німецькою від початку і до кінця. Очевидно, само собою малося на увазі, що чернівчани мають знати цю чудову мову, інакше вони не люблять цісаря, багату німецькомовну культурну спадщину ну і ще щось там. Ну я так це зрозумів))) Це, звісно, вносить інтригу, тому що не знаєш, скільки ж триватиме наступний захід, яким ще тортурам професор піддасть свідомість пересічного журналіста. Ця вишуканість у засобах гідна наслідування, як будь-яка вишуканість. Зібрання філологів для невтаємничених, щоправда, дещо нагадує токування глухарів.

Я згадав про це, по-перше, тому що у чернівецькій пресі, зрозуміло, мало хто взагалі згадав про цю презентацію, а, по-друге, щоб цікаві нащадки, які будуть порпатися в архівах мали чітке уявлення про те, як це виглядало. Тому що відчуваємо ми, як люди, а пишемо у дусі ввічливого ритуалу – «відбулося». Власне, до чого цей вступ? До того, що у більшості випадків для таких видань ця відокремленість ніяк не шкодить, але у випадку з фон Реццорі — це не зовсім правильно. Він не повинен залишитися мешканцем «літературного гетто». Тому що книга його спогадів цілком зрозуміла звичайному читачеві, який не зміг би висидіти ці три години. А з певного ракурсу, вона на диво актуальна.

Родина фон Реццорі була родиною аристократів імперії Габсбургів, імперії, яка після війни, зникла разом із своїми правилами, забобонами, радощами і безглуздям, а замість неї народилися буржуазні національні держави. І, власне, вся історія родини фон Реццорі, це історія про те, як люди, яких «заточували», виховували під один суспільний устрій, під один спосіб життя, прищеплювали певні цінності. Але життя настає зовсім інше. І раптом, нікуди не переїжджаючи, ці «заточені» люди стають «чужинцями» у своїй країні, яка оновилася. І не поділяють ані її цінностей, ані її прагнень. А порожнеча, яка виникає в цих умовах заповнюється таємною ностальгією за минулим, його ідеалізацією, його утриманням хоча б в рамках однієї родини. Власне, чи не така ж доля спіткала багатьох радянських людей? Які були виховані на одних цінностях, а жити їм довелося при тому, коли торжествують зовсім інші. І це їх виховання не те щоб не допомагало у реаліях нового життя, а, навпаки, відчутно заважає. Для нас же ця історія додатково набуває сенсу, тому ще Реццорі описує життя у Чернівцях. У тих Чернівцях, які так і не стали остаточно лояльними до Бухаресту, а марили імперським минулим. Аналогія просто напрошується.

Не складається життя батька фон Реццорі, який зневажає майже усе, чим живе буржуазне суспільство, і йде у своєрідну внутрішню еміграцію, стає диваком, який думає переважно про полювання, а всі інші заняття стають у його житті другорядними. Не знаходить себе мати. Помирає зовсім молодою від важкої хвороби сестра. На думку Реццорі, однією з головних причин цієї смерті було це неспівпадіння долі, для якої вона народилася, і того, що пропонувало нове життя. Загалом ця історія родини – це історія, переважно болю і страждань. При тому, з нашої сучасної точки зору, родина жила непогано, вони могли подорожувати, утримувати слуг, забезпечувати більш-менш пристойне існування дітям, але щастя не в грошах. А відчутті твоєї потрібності. Відчутті того, що з тобою однодумці, що ти рухаєшся разом з усіма, у відчутті гармонії з оточуючим суспільним життям. А цього не було. Гонитва за грошима (яке стало манією того часу) не приваблювала родових аристократів, буржуазна культура їх дратувала своєю «несправжністю», нові стосунки здавалися дикими, схильність нових чиновників до хабарів – породжувала відразу. Звісно, натякає Реццорі, саме такі розчаровані люди, стали благодатним ґрунтом для політичних гасел багатьох радикальних організацій тих часів, і навіть того ж Гітлера.

Чи не таке ж розчарування відчували і відчувають нині «радянські люди»? Чи не так само вони не збираються ганятися за грошима, чи не так само дратує їх в багатьох проявах нова політична, побутова культура? І чи не так само користуються цими настроями багато політиків (той же Путін). (Сам Путін, звісно, і в найменшому ступені не є людиною радянською). Щодо радянських людей, ця спрага неможливого, тому що жодні часи ще не поверталися, має в щось трансформуватися.

Все це у підсумку робить історію чернівецького барона, актуальною.

Реццорі любить тих, кого описує. Це його родичі, його друзі, люди, які неймовірно багато для нього зробили. Здатні і на ніжність і на шляхетність, і на зло. Вони прекрасні люди, однак він помічає, що вони й страшні люди. І ще – вони звичайні люди. Зробити усі ці відкриття разом щодо найближчих людей і самого себе не так просто. Тим більше написати про це. Мало хто з нас зробив це щодо себе і своїх друзів. Мало хто усвідомив цю неоднозначність. Тому ми живемо, як сліпі.

Інакше звідки б починалися війни? Хто б радів трупам ворогів? Хто їм радіє? Як не ті ж самі страшні, прекрасні, звичайні (все разом) люди. Власне тому, Реццорі варто читати. Ну й звісно там ще безліч подробиць щодо чернівецького побуту тих часів, так би мовити – атмосфера Чернівців і часу. Але про це вже багато писано.

Мало хто порівнює письменників. Це дуже некоректно. Але бути некоректним буває цікавим. Цікаво порівняти Реццорі, наприклад, із людиною зовсім із іншої, так би мовити «опери» – із Целаном. Целан зрозумів страждальну суть життя тоді, коли вбили його батьків, коли він став в’язнем концтабору, коли пізнав нещасливу любов. Реццорі зрозумів цю суть, можна сказати, із тістечком за щікою, закоханий і коханий. Для цього треба мати набагато тонше сприйняття. Відчути страждання посеред цілковитого довольства і відносного матеріального щастя. Раптом зупинитися і відчути, що це так мало вартує, так оманливо і крихко. Взаєморозуміння – лише ілюзія, кохання – мара, успіх – сон, твої думки – блукання, у підсумку існує лише одинокість і кілька щасливих миттєвостей, коли людські серця відкриваються одне одному, коли хочеться не зневажати, не таврувати, не повзти за міражами, не вбивати «за правду», а сміятися, плакати і триматися за руки.

Вийшло друком в газеті «Чернівці».

фото Грегора фон Реццорі з журналу «Life»