Зелені острови Чернівців (як упіймати птаха)
Стільки написано про чудову забудову центра Чернівців. Стільки захоплених відгуків і компліментів. І якби правильні компліменти, але виникає відчуття якоїсь несправедливості. Так мало пишуть про живописні чудові передмістя, околиці Чернівців, де, що не будинок, то подія… Настільки вони подекуди різноманітні і неочікувані. Безбашенні. Ця суміш природи і міста вибудовує своєрідні ландшафти. Навесні це помітити легше, аніж зазвичай.
Ще менше пишуть про зелені острови міста: парки, сквери, сади, пустирі, припрутські хащі, про дивні маленькі зелені пустелі, які розташовані подекуди прямо у центрі міста.
Сьогодні, щоправда, мова не про таку вже екзотику. Почнемо серіал із маленької розповіді про парк Ю. Федьковича, який колись був імені Т. Шевченка, а колись був горою Габсбургів. Наразі гарячі краєзнавчі голови пропонують його назвати парк іменем Петера Деманта, хоча на мою думку не варто ображати Федьковича, можна назвати його і парком Федьковича, і Деманта, одночасно і ще когось з видатних чернівчан. Загалом, то кожен про себе може називати його, як йому завгодно)))
Гора покрита лісом, де в кілька ярусів йдуть стежки, ось власне увесь парк. Здавалося б… Майже нічого вибагливого з точки зору садово-паркового мистецтва. Тим не менш відвідування цього парку, як і наприклад Чернівецького міського пляжу, має свого роду клубний характер. У сенсі — у парка є прихильники, фанати, завсідники, які з’являються в ньому майже постійно, причому кожен у свій час, майже за розкладом)))
До речі, чернівчанин Петер Демант, якого згадали ми на початку, багато писав про завсідників парку тридцятих років, про те, як чернівецькі панове приходили із шезлонгами, сідали десь у тіні прекрасних дерев і вели розмови на теми: від філософських до домогосподарських. Коли Демант перераховує посади завсідників парку тої минулої епохи, то в ньому відчувається кайф мажордома, який перераховує, які сановні і шановані люди відвідали бал. Парк відвідували вершки суспільства. Тоді.
Приємно усвідомити, що з тих часів майже нічого не змінилося. Парк люблять і нині. І якраз чомусь вершки. Себто, сюди приходить частіше інтелігенція, якій імпонує напівдикий характер цього місця. Майже природність. Яку, у міському середовищі, цінуєш особливо. Це видно з того, що завсідники якраз намагаються спуститися у нижні яруси парку. Подалі від людей. Радикальна відмінність від минулих часів, однак, в тому, що якщо вісімдесят років тому завсідники сиділи у шезлонгах і чесали язиком, то нині вони стрімко пересуваються по парку спортивним кроком, і також досить часто розмовляють. По мобільнику….
Крім, власне, фанів парку, його відвідають ще декілька категорій людей: фізкультурні групи університету, коледжів і шкіл (як правило, із колоритними фізруками). Ну, і звісно, закохані парочки. Від закоханих, на щастя, немає майже ніякої шкоди. Стоять на одному місці, і зачаровано дивляться одне одному в очі, налиті сльозами захоплення і пристрасті. Або так же хронічно без перерви цілуються. Їх можна залишити на півгодини чи годину, повернутися і побачити їх в тій же приблизно позиції. Вони схожі на паркові скульптури (стає зрозумілим звідки виникла ця дивна ідея прикрашати парки статуями).
Будь-якому бадьорому незакоханому, який бачить ці живі статуї, поки робить чергове коло спортивним кроком, спадає на думку, що кохання-то збоку виглядає навдивовижу нудно.
Щодо фізкультурних груп, ті, навпаки, підвищено рухливі. Але рухи ці якісь багатостраждальні. Фізруки нашого міста – це пісня, яку ще не проспівали місцеві аматори художнього слова. По-перше, немає більшого скептика, аніж чернівецький фізрук. Будь-який учень викликає у педагога напад розчарування. Безкінечний тролінг фізруків, на кшталт, «дохлі кури», «ноги відваляться», «ви до парку ледь дотягнули, що вже казати, щоб пробігти тут кілька кіл». Чернівецькі фізруки не вірять ні во що, починаючи від власних зарплат, закінчуючи фізкультурними нормативами. Чарівна юність, із пухкими яскравими губами, густими бровами і безпричинною радістю, яка скаче і маше ногами, не викликає у педагогів захоплення, швидше роздратування. Очевидно, так виглядає для них профукане життя. Однак, нещодавно став випадковим свідком, коли фізрук-оптиміст, замість того, щоб мучити студентів нормативами, щасливо катав дівчат-студенток на каруселі. Спочатку він суворим педагогічним тоном наказав: “Маша – ти сідай на зелене сидіння, а ти Настя – на червоне:, – і так далі…. І потім почав штовхати карусель. Я спостерігав за цим суто педагогічним процесом і бачив, що і педагогу і ученицям він подобається. Хоча виглядало божевільно))) До чого може дійти вільна педагогіка!!! Безумовно, урок виглядав чомусь природнішим, аніж квола біганина по периметру.
Літературне
Однак. Це якесь відволікання від серйозного. А у нас же все серйозно. Тож до високих тем. Парк багато разів згадували у літературі. Канадська письменниця із Чернівців Марта Блюм присвятила цьому чернівецькому парку чимало просто палких рядків. Жила вона неподалік на Університетській. Тож у парку шукала розради, тут вона заспокоювалася, забуваючи людські образи і життєві негаразди. Тут власне пережила першу еротичну пригоду, коли «зняла» відвідувача парку, який сидів на лавиці і мирно думав про Баха. Закінчилося все, як водиться, скандалом, сексом, спогадами на все життя. Уривок з роману Марти Блюм «Горіхове дерево»:
«Мертве, мертве, мертве», – кричала я і кидала підручниками з латини і грецької. В дикому пориві бігла за резиденцію, на гору Габсбургів. Там був мій сад втіх. Там стрункі синьо-чорні ялини, там стеляться кущі ялівцю, де ховаються тролі. Злегка тремтять дерева, листя, сонячні відблиски. Все на світі танцює. Все живе і танцює. Ось мій березовий гайок над яром, де відкривався вид на річкову долину. Сюди приходила відпочивати.
Він сидів на одній з лавиць і дивився на переплетення дерев і землі, землі й річки вдалині. Йому було трохи за сорок. Невисокий на зріст. Коли я присіла на лавицю, він підняв очі на мене. Як той мій улюблений священик в саду Резиденції. І він завжди був тут. Той завжди говорив про Ісуса, а цей про Йоганна Себастьяна, так він називав Баха, – свою віру.
«Це розмова прямо із серцем, без священиків і посередників » – говорить він. І малює в блокноті нотний стан. Він привів мене до себе в будинок. Він втратив дружину. Давно, Вона збожеволіла – їла цитруси з шкіркою, тому що не відчувала смаку, а якось піднялася на горище, забралася в ящик, і закрила кришку. Він прожив з нею десять років.
У кімнатах відчувався берлінський смак. Я віддалася йому з такою дикою пристрастю, ніби він був Бог. Вперше я побачила повністю оголеного чоловіка. Оголене чоловіче тіло належить тобі. Я лежала поруч з моїм коханцем, налякана і нерухома. І насолоджувалася цим моментом, як молитвою. Дивилася в синь його очей, цілувала його губи і волохаті груди. Нескінченні дні нашого єднання. Пошуки ключа до невідомого. А потім розмови, дні відпочинку і питань».
До речі, щодо річки, відвідувачі парку, іноді чомусь не здогадуються про її існування. За моїми опитуваннями. У парку вони її не бачать. Насправді, це річка Клокучка, яку видно із стежин нижніх ярусів. Далі цитата Блюм стає ще більш відвертою і чуттєвою (між іншим, старі чернівецькі письменники «зажігалі», а теперішні чомусь щось кволо-радянське малюють на шпальтах і сторінках). Марта запам’ятала цей парк на все життя, як, мабуть, і багато сотень чи тисяч його відвідувачів.
Для буковинського ж краєзнавця і письменника Петера Деманта, цей парк був немов двір. Він жив просто у будинку напроти. І дитинство і частина юності пройшла на цьому дивному схилі. Цитати природи серед міського ландшафту. Щоправда, парк у Деманта пов’язаний із спортивними і дитячими розвагами, місцем волі, цілковитої людської свободи. Це було місце, де Петер міцнів і фізично і духовно. Він пригадує яри, в які він стрибав, і навіть штучну скелю, як стоїть у парку (на ній зараз меморіальна дошка цісаря) юний Демант використовував, як майданчик для тренування у лазінні. Зміцнів він настільки, що переніс довгі роки заслання і табору у Магаданському краю. Це, власне, не іронія, не жарт. Демант із вдячністю згадував свої спортивні вправи у парку. Вони стали йому в нагоді у суворі часи. Ну і неможливо не згадати про будинок, в якому жила Ольга Кобилянська, який розташований майже впритул до парку. Щось романтичніше годі й вигадати. У дитинстві це місце було предметом моїх заздрощів до Ольги Кобилянської. Я не знав тоді наскільки вона видатна, як письменниця. Але місце, де вона жила, здавалося мені абсолютно видатним. Такий горизонт!
Дослідницьке
Що добре проводити у парку, так це фотосесії. Там для цього чимало об’єктів. Чудові будинки, які підступають до паркової зони, химерні корені, полохкі птахи, схвильовані дерева і тому подібна романтична машинерія природи, яка діє тим не менш безвідмовно, на душу, яка поросла хутром будь-якої товщини. З цього приводу поділюся невеличким філософським відкриттям. Найважче, як виявилося, сфотографувати птаха. За ним неможливо угнатися. І ця гонитва лише провокує його втечу. З цього приводу, я раптом згадав, що, і у поетів, і в народі – птах символізує щастя. А відтак, упіймати щастя неможливо. І гнатися за ним нема сенсу. Тут свої технології. Треба не ворушитися, стати своїм, злитися із краєвидом, не робити шерехів, не волати, бути терплячим, смиренним, але уважним. Лише тоді до тебе прилетить… щастя? А може, просто птах)
ФОТО автора
Ще менше пишуть про зелені острови міста: парки, сквери, сади, пустирі, припрутські хащі, про дивні маленькі зелені пустелі, які розташовані подекуди прямо у центрі міста.
Сьогодні, щоправда, мова не про таку вже екзотику. Почнемо серіал із маленької розповіді про парк Ю. Федьковича, який колись був імені Т. Шевченка, а колись був горою Габсбургів. Наразі гарячі краєзнавчі голови пропонують його назвати парк іменем Петера Деманта, хоча на мою думку не варто ображати Федьковича, можна назвати його і парком Федьковича, і Деманта, одночасно і ще когось з видатних чернівчан. Загалом, то кожен про себе може називати його, як йому завгодно)))
Гора покрита лісом, де в кілька ярусів йдуть стежки, ось власне увесь парк. Здавалося б… Майже нічого вибагливого з точки зору садово-паркового мистецтва. Тим не менш відвідування цього парку, як і наприклад Чернівецького міського пляжу, має свого роду клубний характер. У сенсі — у парка є прихильники, фанати, завсідники, які з’являються в ньому майже постійно, причому кожен у свій час, майже за розкладом)))
До речі, чернівчанин Петер Демант, якого згадали ми на початку, багато писав про завсідників парку тридцятих років, про те, як чернівецькі панове приходили із шезлонгами, сідали десь у тіні прекрасних дерев і вели розмови на теми: від філософських до домогосподарських. Коли Демант перераховує посади завсідників парку тої минулої епохи, то в ньому відчувається кайф мажордома, який перераховує, які сановні і шановані люди відвідали бал. Парк відвідували вершки суспільства. Тоді.
Приємно усвідомити, що з тих часів майже нічого не змінилося. Парк люблять і нині. І якраз чомусь вершки. Себто, сюди приходить частіше інтелігенція, якій імпонує напівдикий характер цього місця. Майже природність. Яку, у міському середовищі, цінуєш особливо. Це видно з того, що завсідники якраз намагаються спуститися у нижні яруси парку. Подалі від людей. Радикальна відмінність від минулих часів, однак, в тому, що якщо вісімдесят років тому завсідники сиділи у шезлонгах і чесали язиком, то нині вони стрімко пересуваються по парку спортивним кроком, і також досить часто розмовляють. По мобільнику….
Крім, власне, фанів парку, його відвідають ще декілька категорій людей: фізкультурні групи університету, коледжів і шкіл (як правило, із колоритними фізруками). Ну, і звісно, закохані парочки. Від закоханих, на щастя, немає майже ніякої шкоди. Стоять на одному місці, і зачаровано дивляться одне одному в очі, налиті сльозами захоплення і пристрасті. Або так же хронічно без перерви цілуються. Їх можна залишити на півгодини чи годину, повернутися і побачити їх в тій же приблизно позиції. Вони схожі на паркові скульптури (стає зрозумілим звідки виникла ця дивна ідея прикрашати парки статуями).
Будь-якому бадьорому незакоханому, який бачить ці живі статуї, поки робить чергове коло спортивним кроком, спадає на думку, що кохання-то збоку виглядає навдивовижу нудно.
Щодо фізкультурних груп, ті, навпаки, підвищено рухливі. Але рухи ці якісь багатостраждальні. Фізруки нашого міста – це пісня, яку ще не проспівали місцеві аматори художнього слова. По-перше, немає більшого скептика, аніж чернівецький фізрук. Будь-який учень викликає у педагога напад розчарування. Безкінечний тролінг фізруків, на кшталт, «дохлі кури», «ноги відваляться», «ви до парку ледь дотягнули, що вже казати, щоб пробігти тут кілька кіл». Чернівецькі фізруки не вірять ні во що, починаючи від власних зарплат, закінчуючи фізкультурними нормативами. Чарівна юність, із пухкими яскравими губами, густими бровами і безпричинною радістю, яка скаче і маше ногами, не викликає у педагогів захоплення, швидше роздратування. Очевидно, так виглядає для них профукане життя. Однак, нещодавно став випадковим свідком, коли фізрук-оптиміст, замість того, щоб мучити студентів нормативами, щасливо катав дівчат-студенток на каруселі. Спочатку він суворим педагогічним тоном наказав: “Маша – ти сідай на зелене сидіння, а ти Настя – на червоне:, – і так далі…. І потім почав штовхати карусель. Я спостерігав за цим суто педагогічним процесом і бачив, що і педагогу і ученицям він подобається. Хоча виглядало божевільно))) До чого може дійти вільна педагогіка!!! Безумовно, урок виглядав чомусь природнішим, аніж квола біганина по периметру.
Літературне
Однак. Це якесь відволікання від серйозного. А у нас же все серйозно. Тож до високих тем. Парк багато разів згадували у літературі. Канадська письменниця із Чернівців Марта Блюм присвятила цьому чернівецькому парку чимало просто палких рядків. Жила вона неподалік на Університетській. Тож у парку шукала розради, тут вона заспокоювалася, забуваючи людські образи і життєві негаразди. Тут власне пережила першу еротичну пригоду, коли «зняла» відвідувача парку, який сидів на лавиці і мирно думав про Баха. Закінчилося все, як водиться, скандалом, сексом, спогадами на все життя. Уривок з роману Марти Блюм «Горіхове дерево»:
«Мертве, мертве, мертве», – кричала я і кидала підручниками з латини і грецької. В дикому пориві бігла за резиденцію, на гору Габсбургів. Там був мій сад втіх. Там стрункі синьо-чорні ялини, там стеляться кущі ялівцю, де ховаються тролі. Злегка тремтять дерева, листя, сонячні відблиски. Все на світі танцює. Все живе і танцює. Ось мій березовий гайок над яром, де відкривався вид на річкову долину. Сюди приходила відпочивати.
Він сидів на одній з лавиць і дивився на переплетення дерев і землі, землі й річки вдалині. Йому було трохи за сорок. Невисокий на зріст. Коли я присіла на лавицю, він підняв очі на мене. Як той мій улюблений священик в саду Резиденції. І він завжди був тут. Той завжди говорив про Ісуса, а цей про Йоганна Себастьяна, так він називав Баха, – свою віру.
«Це розмова прямо із серцем, без священиків і посередників » – говорить він. І малює в блокноті нотний стан. Він привів мене до себе в будинок. Він втратив дружину. Давно, Вона збожеволіла – їла цитруси з шкіркою, тому що не відчувала смаку, а якось піднялася на горище, забралася в ящик, і закрила кришку. Він прожив з нею десять років.
У кімнатах відчувався берлінський смак. Я віддалася йому з такою дикою пристрастю, ніби він був Бог. Вперше я побачила повністю оголеного чоловіка. Оголене чоловіче тіло належить тобі. Я лежала поруч з моїм коханцем, налякана і нерухома. І насолоджувалася цим моментом, як молитвою. Дивилася в синь його очей, цілувала його губи і волохаті груди. Нескінченні дні нашого єднання. Пошуки ключа до невідомого. А потім розмови, дні відпочинку і питань».
До речі, щодо річки, відвідувачі парку, іноді чомусь не здогадуються про її існування. За моїми опитуваннями. У парку вони її не бачать. Насправді, це річка Клокучка, яку видно із стежин нижніх ярусів. Далі цитата Блюм стає ще більш відвертою і чуттєвою (між іншим, старі чернівецькі письменники «зажігалі», а теперішні чомусь щось кволо-радянське малюють на шпальтах і сторінках). Марта запам’ятала цей парк на все життя, як, мабуть, і багато сотень чи тисяч його відвідувачів.
Для буковинського ж краєзнавця і письменника Петера Деманта, цей парк був немов двір. Він жив просто у будинку напроти. І дитинство і частина юності пройшла на цьому дивному схилі. Цитати природи серед міського ландшафту. Щоправда, парк у Деманта пов’язаний із спортивними і дитячими розвагами, місцем волі, цілковитої людської свободи. Це було місце, де Петер міцнів і фізично і духовно. Він пригадує яри, в які він стрибав, і навіть штучну скелю, як стоїть у парку (на ній зараз меморіальна дошка цісаря) юний Демант використовував, як майданчик для тренування у лазінні. Зміцнів він настільки, що переніс довгі роки заслання і табору у Магаданському краю. Це, власне, не іронія, не жарт. Демант із вдячністю згадував свої спортивні вправи у парку. Вони стали йому в нагоді у суворі часи. Ну і неможливо не згадати про будинок, в якому жила Ольга Кобилянська, який розташований майже впритул до парку. Щось романтичніше годі й вигадати. У дитинстві це місце було предметом моїх заздрощів до Ольги Кобилянської. Я не знав тоді наскільки вона видатна, як письменниця. Але місце, де вона жила, здавалося мені абсолютно видатним. Такий горизонт!
Дослідницьке
Що добре проводити у парку, так це фотосесії. Там для цього чимало об’єктів. Чудові будинки, які підступають до паркової зони, химерні корені, полохкі птахи, схвильовані дерева і тому подібна романтична машинерія природи, яка діє тим не менш безвідмовно, на душу, яка поросла хутром будь-якої товщини. З цього приводу поділюся невеличким філософським відкриттям. Найважче, як виявилося, сфотографувати птаха. За ним неможливо угнатися. І ця гонитва лише провокує його втечу. З цього приводу, я раптом згадав, що, і у поетів, і в народі – птах символізує щастя. А відтак, упіймати щастя неможливо. І гнатися за ним нема сенсу. Тут свої технології. Треба не ворушитися, стати своїм, злитися із краєвидом, не робити шерехів, не волати, бути терплячим, смиренним, але уважним. Лише тоді до тебе прилетить… щастя? А може, просто птах)
ФОТО автора
2 коментарі