Життя у золотому сні
Дивне бажання побудувати, як не рай на землі, то щось подібне, іноді охоплює людей. Звісно і багато буковинців були не чужі таким прагненням. У двадцяті роки минулого століття це були буковинські комуністи. Переважно, діти з бідних родин, з недостатньою освітою і дуже простим матеріалістичним баченням світу, вони сміливо взялися до роботи розбудови раю. Але у них не вийшло. Втім, їхні життєві пригоди цікаві. Їхні думки можуть бути повчальними.
Щодо раю на землі, один геній і, за сумісництвом, дуже заможна людина – Лев Толстой завжди дратувався, коли йому говорили, що прогрес і збагачення вирішать проблеми людства. «Хіба ви не розумієте, що не можна удосконалити жах» – роздратовано переривав такі бесіди граф Толстой. Маючи на увазі, що людське життя – певною мірою, це жах. Граф говорив про те, що треба тримати курс на Царство Небесне. За іронією долі саме його відлучили від церкви. Ми можемо подивуватися екстравагантності думок Толстого і насолодитися відчуттям, що ми то розумніше цього геніального письменника. Адже так багато людей знає, як поправити життя навколо. Чи не так? А він, бідолаха, не знав. Більше половини українців, здається, тримаються на відчутті, що як тільки вони збагатіють, то стануть щасливими. Хоча могли б спитати у тих, хто вже збагатів – наскільки вони щасливі? Добре, покінчимо із філософськими розвагами.
Сьогодні хочу представити книгу буковинки Пріве Фрідюнг. У Чернівцях ця книга є в одному варіанті в бібліотеці благодійного фонду «Хесед Шушана». Пріве Фрідюнг народилася у селі Стара Жадова. На початку 20 століття. І прожила більше ста років. Померла в Австрії. Більше вісімдесяти років вона була членом Комуністичної партії. У двадцяті роки вела напівпідпільну комуністичну роботу на Буковині, сиділа в Чернівцях у тюрмі. Втекли до Австрії, а звідти в СРСР – країну своєї мрії. До речі, це справді врятувало її. Від німецьких концтаборів. Адже Фрідюнг була єврейкою. Після війни вона втекла і з СРСР вже до Австрії. Коротше поносило жінку.
Що робить честь нашій землячці, незважаючи на те, що вона всюди була гнана, всюди жила бідно, але їй всюди сподобалося. І на Буковині, і в Австрії, і в СРСР. Така у неї вдача була. Зауважимо прожила жінка більше ста років. Для тих, хто думає про таємниці довголіття, може це зауваження стане в нагоді.
І от на порозі свого дев’яносторіччя Пріве випустила книгу з невибагливою і промовистою назвою «Ми просто хотіли, щоб був рай на землі».
Цей цікавий документ ми і представимо сьогодні.
По-перше, цікаве те, що ми із трудом нині уявляємо, чому люди так прагнули комунізму на початку 20 століття. Завдяки нашим розумним журналістам та історикам, іноді здається, що соціальної справедливості могли прагнути виключно злочинці, кати, і т.д. А прагнули цього зовсім прості люди. Але їх прагненням скористалися якраз багато злочинців, катів і т.д. Ну в якомусь сенсі це відбувається завжди. Навіть зараз.
Щоб оцінити бідність буковинської селянської родини, пропоную такий уривок із книги спогадів Пріве:
«Будинок наш складався із кімнати та кухні (дітей було дванадцять). Там ми і зростали. Взимку всі ми жили в одному приміщенні. Воно було і кухнею, і спальнею і просто кімнатою для життя. Якщо у нас в той час з’являлося теля. Воно кілька днів жило з нами в одній кімнаті.
Підлога в будинку була із глини. Чистили її водою та коровячими кизяками. Це робилося для того, щоб краще осідали порохи. Наші ліжка, це були дерев’яні козли, на яких лежали мішки із соломою. Їх покривали простирадлами з грубого полотна. Ліжко батьків стояло в одному з кутів. Коли батькові було холодно, мені дозволяли спати разом із батьками. Батько казав, що я зігріваю його, оскільки завжди гаряча. Мабуть у мене завжди була температура і я хворіла на сухоти. Тоді цього ніхто не помітив. А з’ясувалося це лише у Москві під час медичного обстеження. Коли знайшли слід від запального процесу. Хоча ми були дуже бідні, але в домі завжди була їжа. У нас був сад і корова. А було багато родин, в яких був справжній голод».
Поміж іншим Пріве розповідає історію, коли їхній родині у крамничці, що був поряд не дали у кредит — півпфенінгу (найдрібніша монета). І одного разу вони таки залишилися голодними. Тим не менш, як вже казав, Пріве завжди все подобалося. І вона пише, що звісно, трохи тісно було. Але їй було комфортно.
Однак були у Пріве і психотравми. Її старша сестра вийшла заміж за розрахунком. За людину, яку всі називали «золота жила». Але чоловік невдовзі збанкрутів і сестра залишилася і без любові, і без грошей. І, власне, закінчила тим, що психічно захворіла. І прохворіла до кінця життя (також майже сторічного).
Згадує Пріве російські війська, які захопили Жадову під час Першої світової війни. Цікаво, що чотири брати Пріве пішли на цю війну. Причому троє воювали за Австрію, а один – проти Австрії, оскільки жив на той час вже у Америці. І всі – за святі цілі. Але Пріве була патріоткою тим не менш.
Уривок: «… дітей у школі виховували у дусі патріотизму. Ми співали патріотичних пісень, коли оголошували загальну мобілізацію і наше містечко проходили австрійські війська. Я ніколи не займался рукоділлям, але тоді навіть вязала шкарпетки для солдат.
Коли солдати проходили по дорозі ми вибігали і виносили їм воду чи кисле молоко, щоб вони пили. Так робили усі.
У перші дні війни я чула солдата, який вже тоді виступав проти війни. Правду кажучи, ми не бачили захоплення на обличчях військових. Містечкові євреї дуже прихильно ставилися до Габсбургів, але не до війни. А українці взагалі були налаштовані проти Габсбургів.
Містечко тричі займали росіяни. Коли це було вперше, вони зайшли у наш будиночок, зняли чоботи, щоб дати відпочити ногам. Привели із собою бика, і коли дізналися, що батько – шехтер (щось на кшталт релігійного різника) наказали йому розділити бичачу тушу. У батька були певні релігійні обмеження, але він погодився. За те росіяни віддали йому голову і шию бика, і бичачу шкіру. Коли вони сиділи, щось галасно обговорювали і ми зрозуміли, що вони сварять німців, що німці йдуть у наступ. І ми почувалися патріотами і вболівали за німців, які б’ють росіян. Коли росіяни до нас тільки прийшли, батько намагався втекти, але вони наздогнали його і навіть хлиснули нагайкою. Але більше жорстокості з їхнього боку не було, трохи згодом вони навіть були ввічливими і дружніми».
«Коли прийшли знов австрійці, в один з днів у нас у містечку з’явилася габсбурзька воєнна комісія і пішла в будинок одного українського торговця свининою (Пріве дає зрозуміти, що це, швидше за все, сталося через донос єврейських сусідів — ред.). Під час війни австрійці всюди шукали шпигунів, особливо серед слов’ян, які, як правило, були русофілами. Усе навколо, як завмерло. Ніхто навіть слова вголос не смів сказати під час цієї комісії. Через дві години українця повісили у його ж будинку. Чи скоїв він щось, чи це просто була така жорстока виховальна міра. Урок усім іншим – важко сказати. Швидше за все, це було встрашаючий приклад для інших».
Власне, усі ці уривки пояснюють, чому Пріве згодом стала інтернаціоналісткою, боролося за соціальну справедливість і таке інше. Лінія фронту змінювалася часто і родина Пріве нарешті збіжала з Жадови до великого румунського міста Семигород. Втекли вони – разом із коровою. Яку доїли під час подорожі. Два тижні вони йшли до великого міста, там вони зарізали корову і сіли на потяг, яким поїхали до Австрії. Де їх, як біженців, поселили у сторожці якогось саду і виплачували мізерну допомогу для біженців. У Австрії Пріве працювала на сірниковій фабриці шість днів на тиждень по дванадцять годин, але грошей не вистачало. Вона збирала сірники у коробки, і пише вона, що навіть коли їй було вже під сто років і у неї висипалися сірники з коробки, то вона автоматично складає їх, як на тій фабриці. Через кілька років Пріве стала комуністкою. Це когось може здивувати?
Це сталося після того, як родина повернулася знов на Буковину після Першої світової війни. Пріве переїхала до Чернівців і співала у хорі Йозефа Шмідта, і ходила в революційний гурток. Що відбувається в юних головах революціонерів Пріве описала дуже точно:
«В цілому, у нас було тоді трохи культурної роботи, трохи – фантазії, а все решта – пошук пригод. Більшого нічого і не було потрібно – головне робити революцію.
Пригадую, як моя з шкільних подруг, яка завдяки мені увійшла в комуністичну групу, казала: я багато не вмію, але можу добре куховарити, готувати їжу. І після революції буду готувати їжу».
Пріве пише, що такий примітивній погляд на речі переважав. Врешті-решт юну революціонерку посадили до Чернівецької в’язниці за політичну діяльність. Начальник тюрми був настільки добрий, що на день відкривав камери політичних в’язнів і вони спокійно вешталися двором і коридорами. Із сусіднього будинку прихильник Пріве кидав квіти прямо у двір в’язниці. Якось прийшла перевірка. Усі встигли до своїх камер, лише Пріве тинялася коридорами. Начальник на неї накричав і вона образилася. Згодом її відпустили, вона втекла до Австрії, а потім до СРСР.
І тут, на мій погляд, відбулося найцікавіше. Побачивши жахливе втілення комуністичної ідеї у життя Пріве не розчарувалася. Більше десяти років життя у найстрашніші радянські роки (тридцяті-сорокові) не переконали її ні в чому. Вона залишилися вірною комунізму. Власне це чудовий доказ, що людям не потрібні аргументи, – їм потрібна мрія. Золотий сон. Тим не менш Пріве повернулася після війни до Австрії, із сприяння радянської окупаційної адміністрації після війни отримала там квартиру. І щасливо дожила до ста років. Найбільш гарячими її спогади стають тоді, коли вона говорить про сина, і чоловіків, які ставилися до неї із прихильністю. Пріве, на жаль, не була красунею і цінила чоловічу увагу. У дев’яності роки вона приїхала до рідноі Жадови, де вона була щасливою. І де її сприйняли, як австрійську пані. Взагалі, читаючи ці спогади, ловиш себе на думці, що вона була щасливою всюди і… ніде. Тому що так ретельно приховувала від себе свої справжні бажання, що так ніколи і не дізналася про них. Пріве провела свої життя у золотому сні мрії. Звичайна доля звичайної людини?
Вийшло друком у газеті «Чернівці»
Щодо раю на землі, один геній і, за сумісництвом, дуже заможна людина – Лев Толстой завжди дратувався, коли йому говорили, що прогрес і збагачення вирішать проблеми людства. «Хіба ви не розумієте, що не можна удосконалити жах» – роздратовано переривав такі бесіди граф Толстой. Маючи на увазі, що людське життя – певною мірою, це жах. Граф говорив про те, що треба тримати курс на Царство Небесне. За іронією долі саме його відлучили від церкви. Ми можемо подивуватися екстравагантності думок Толстого і насолодитися відчуттям, що ми то розумніше цього геніального письменника. Адже так багато людей знає, як поправити життя навколо. Чи не так? А він, бідолаха, не знав. Більше половини українців, здається, тримаються на відчутті, що як тільки вони збагатіють, то стануть щасливими. Хоча могли б спитати у тих, хто вже збагатів – наскільки вони щасливі? Добре, покінчимо із філософськими розвагами.
Сьогодні хочу представити книгу буковинки Пріве Фрідюнг. У Чернівцях ця книга є в одному варіанті в бібліотеці благодійного фонду «Хесед Шушана». Пріве Фрідюнг народилася у селі Стара Жадова. На початку 20 століття. І прожила більше ста років. Померла в Австрії. Більше вісімдесяти років вона була членом Комуністичної партії. У двадцяті роки вела напівпідпільну комуністичну роботу на Буковині, сиділа в Чернівцях у тюрмі. Втекли до Австрії, а звідти в СРСР – країну своєї мрії. До речі, це справді врятувало її. Від німецьких концтаборів. Адже Фрідюнг була єврейкою. Після війни вона втекла і з СРСР вже до Австрії. Коротше поносило жінку.
Що робить честь нашій землячці, незважаючи на те, що вона всюди була гнана, всюди жила бідно, але їй всюди сподобалося. І на Буковині, і в Австрії, і в СРСР. Така у неї вдача була. Зауважимо прожила жінка більше ста років. Для тих, хто думає про таємниці довголіття, може це зауваження стане в нагоді.
І от на порозі свого дев’яносторіччя Пріве випустила книгу з невибагливою і промовистою назвою «Ми просто хотіли, щоб був рай на землі».
Цей цікавий документ ми і представимо сьогодні.
По-перше, цікаве те, що ми із трудом нині уявляємо, чому люди так прагнули комунізму на початку 20 століття. Завдяки нашим розумним журналістам та історикам, іноді здається, що соціальної справедливості могли прагнути виключно злочинці, кати, і т.д. А прагнули цього зовсім прості люди. Але їх прагненням скористалися якраз багато злочинців, катів і т.д. Ну в якомусь сенсі це відбувається завжди. Навіть зараз.
Щоб оцінити бідність буковинської селянської родини, пропоную такий уривок із книги спогадів Пріве:
«Будинок наш складався із кімнати та кухні (дітей було дванадцять). Там ми і зростали. Взимку всі ми жили в одному приміщенні. Воно було і кухнею, і спальнею і просто кімнатою для життя. Якщо у нас в той час з’являлося теля. Воно кілька днів жило з нами в одній кімнаті.
Підлога в будинку була із глини. Чистили її водою та коровячими кизяками. Це робилося для того, щоб краще осідали порохи. Наші ліжка, це були дерев’яні козли, на яких лежали мішки із соломою. Їх покривали простирадлами з грубого полотна. Ліжко батьків стояло в одному з кутів. Коли батькові було холодно, мені дозволяли спати разом із батьками. Батько казав, що я зігріваю його, оскільки завжди гаряча. Мабуть у мене завжди була температура і я хворіла на сухоти. Тоді цього ніхто не помітив. А з’ясувалося це лише у Москві під час медичного обстеження. Коли знайшли слід від запального процесу. Хоча ми були дуже бідні, але в домі завжди була їжа. У нас був сад і корова. А було багато родин, в яких був справжній голод».
Поміж іншим Пріве розповідає історію, коли їхній родині у крамничці, що був поряд не дали у кредит — півпфенінгу (найдрібніша монета). І одного разу вони таки залишилися голодними. Тим не менш, як вже казав, Пріве завжди все подобалося. І вона пише, що звісно, трохи тісно було. Але їй було комфортно.
Однак були у Пріве і психотравми. Її старша сестра вийшла заміж за розрахунком. За людину, яку всі називали «золота жила». Але чоловік невдовзі збанкрутів і сестра залишилася і без любові, і без грошей. І, власне, закінчила тим, що психічно захворіла. І прохворіла до кінця життя (також майже сторічного).
Згадує Пріве російські війська, які захопили Жадову під час Першої світової війни. Цікаво, що чотири брати Пріве пішли на цю війну. Причому троє воювали за Австрію, а один – проти Австрії, оскільки жив на той час вже у Америці. І всі – за святі цілі. Але Пріве була патріоткою тим не менш.
Уривок: «… дітей у школі виховували у дусі патріотизму. Ми співали патріотичних пісень, коли оголошували загальну мобілізацію і наше містечко проходили австрійські війська. Я ніколи не займался рукоділлям, але тоді навіть вязала шкарпетки для солдат.
Коли солдати проходили по дорозі ми вибігали і виносили їм воду чи кисле молоко, щоб вони пили. Так робили усі.
У перші дні війни я чула солдата, який вже тоді виступав проти війни. Правду кажучи, ми не бачили захоплення на обличчях військових. Містечкові євреї дуже прихильно ставилися до Габсбургів, але не до війни. А українці взагалі були налаштовані проти Габсбургів.
Містечко тричі займали росіяни. Коли це було вперше, вони зайшли у наш будиночок, зняли чоботи, щоб дати відпочити ногам. Привели із собою бика, і коли дізналися, що батько – шехтер (щось на кшталт релігійного різника) наказали йому розділити бичачу тушу. У батька були певні релігійні обмеження, але він погодився. За те росіяни віддали йому голову і шию бика, і бичачу шкіру. Коли вони сиділи, щось галасно обговорювали і ми зрозуміли, що вони сварять німців, що німці йдуть у наступ. І ми почувалися патріотами і вболівали за німців, які б’ють росіян. Коли росіяни до нас тільки прийшли, батько намагався втекти, але вони наздогнали його і навіть хлиснули нагайкою. Але більше жорстокості з їхнього боку не було, трохи згодом вони навіть були ввічливими і дружніми».
«Коли прийшли знов австрійці, в один з днів у нас у містечку з’явилася габсбурзька воєнна комісія і пішла в будинок одного українського торговця свининою (Пріве дає зрозуміти, що це, швидше за все, сталося через донос єврейських сусідів — ред.). Під час війни австрійці всюди шукали шпигунів, особливо серед слов’ян, які, як правило, були русофілами. Усе навколо, як завмерло. Ніхто навіть слова вголос не смів сказати під час цієї комісії. Через дві години українця повісили у його ж будинку. Чи скоїв він щось, чи це просто була така жорстока виховальна міра. Урок усім іншим – важко сказати. Швидше за все, це було встрашаючий приклад для інших».
Власне, усі ці уривки пояснюють, чому Пріве згодом стала інтернаціоналісткою, боролося за соціальну справедливість і таке інше. Лінія фронту змінювалася часто і родина Пріве нарешті збіжала з Жадови до великого румунського міста Семигород. Втекли вони – разом із коровою. Яку доїли під час подорожі. Два тижні вони йшли до великого міста, там вони зарізали корову і сіли на потяг, яким поїхали до Австрії. Де їх, як біженців, поселили у сторожці якогось саду і виплачували мізерну допомогу для біженців. У Австрії Пріве працювала на сірниковій фабриці шість днів на тиждень по дванадцять годин, але грошей не вистачало. Вона збирала сірники у коробки, і пише вона, що навіть коли їй було вже під сто років і у неї висипалися сірники з коробки, то вона автоматично складає їх, як на тій фабриці. Через кілька років Пріве стала комуністкою. Це когось може здивувати?
Це сталося після того, як родина повернулася знов на Буковину після Першої світової війни. Пріве переїхала до Чернівців і співала у хорі Йозефа Шмідта, і ходила в революційний гурток. Що відбувається в юних головах революціонерів Пріве описала дуже точно:
«В цілому, у нас було тоді трохи культурної роботи, трохи – фантазії, а все решта – пошук пригод. Більшого нічого і не було потрібно – головне робити революцію.
Пригадую, як моя з шкільних подруг, яка завдяки мені увійшла в комуністичну групу, казала: я багато не вмію, але можу добре куховарити, готувати їжу. І після революції буду готувати їжу».
Пріве пише, що такий примітивній погляд на речі переважав. Врешті-решт юну революціонерку посадили до Чернівецької в’язниці за політичну діяльність. Начальник тюрми був настільки добрий, що на день відкривав камери політичних в’язнів і вони спокійно вешталися двором і коридорами. Із сусіднього будинку прихильник Пріве кидав квіти прямо у двір в’язниці. Якось прийшла перевірка. Усі встигли до своїх камер, лише Пріве тинялася коридорами. Начальник на неї накричав і вона образилася. Згодом її відпустили, вона втекла до Австрії, а потім до СРСР.
І тут, на мій погляд, відбулося найцікавіше. Побачивши жахливе втілення комуністичної ідеї у життя Пріве не розчарувалася. Більше десяти років життя у найстрашніші радянські роки (тридцяті-сорокові) не переконали її ні в чому. Вона залишилися вірною комунізму. Власне це чудовий доказ, що людям не потрібні аргументи, – їм потрібна мрія. Золотий сон. Тим не менш Пріве повернулася після війни до Австрії, із сприяння радянської окупаційної адміністрації після війни отримала там квартиру. І щасливо дожила до ста років. Найбільш гарячими її спогади стають тоді, коли вона говорить про сина, і чоловіків, які ставилися до неї із прихильністю. Пріве, на жаль, не була красунею і цінила чоловічу увагу. У дев’яності роки вона приїхала до рідноі Жадови, де вона була щасливою. І де її сприйняли, як австрійську пані. Взагалі, читаючи ці спогади, ловиш себе на думці, що вона була щасливою всюди і… ніде. Тому що так ретельно приховувала від себе свої справжні бажання, що так ніколи і не дізналася про них. Пріве провела свої життя у золотому сні мрії. Звичайна доля звичайної людини?
Вийшло друком у газеті «Чернівці»
1 коментар