Покращення смерті

Чомусь завжди скаржимося на політиків. Звинувачуємо у тому, що погано живемо. А між тим, у нас в країні стало прийнято плювати одне одному у душу, робити неймовірно боляче. І займаються цим не політики, а звичайні громадяни. Пересічні. Такі ж як ми. Послухати ці історії, волосся стає дибки. Коли усвідомлюєш, на що здатні наші співітчизники, як вони подекуди страшно заробляють, і до якої підлості скочуються. Ось таку історію розповіла нам Віра Василівна Іванчук. Нещодавно вона поховала чоловіка. Подорож колами пекла не закічилося для неї із смертю чоловіка, адже її чекали наші спічутливі співвітчизники. Ось документальний запис розмови з нею:

Віра Василівна Іванчук:

«Мені лікарі казали, що померлих онкохворих за новим законом забирати не повинні, якщо є заповнена картка і хворий був постійно на обліку. У нас були такі документи. Чоловік помер о 9-й годині вечора, міліція приїхала о двандцятій ночі і категорічно сказали, що тіло забирають у морг. Ніби то згідно закону лікар має дати необхідні показання і вже тоді… Це було 29-го, наступного дня поїхала у відділок міліції, щоб отримати дозвіл на розтин, поки дочекалася міліціонера, поки видали документ, вже близько одинадцятої потрапили на Кишиневську. На Кишиневській сидить черга і всіх працівник отфутболює: «У нас дуже багато покійників, не встигаю робити розтини».

Я зайшла до кабінету: «Так, і так. Сьогодні двадцять дев’яте, а на цвинтарі сказали: якщо не встигнете до тридцять першого, доведеться аж на третє. Так у них виходить. А онкохворих взагалі-то не рекомендують залишати, навіть додому лікарі не рекомендують заносити». Почала його вмовляти. Він відповідає: «Спробуйте подзвонити у першій». Кажу: «Домовилися». Виходжу з кабінету на вулицю, він виходить за мною і каже: «Тільки треба спонсорську допомогу». Кажу: «Добре, скільки». Дзвоню, він каже: «Якщо так, як ми з вами домовилися, то приходьте».

Приходжу, він кличе до свого стола: «Давайте». Так розумію, що на спонсорську допомогу видається відповідний документ, квітанцію, даю йому гроші, чекаю. Він дивіться і каже: «Йдіть, забирайте тіло». Самі розумієте, що в такий момент… Я взагалі не знаю, як це пройшла. Тому що це шок, безсонні ночі останні. Вийшла.

Звідти поїхала до прокуратури за довідкою. Був вихідний. Там мав бути черговий, але ми чекали його на дванадцятиградусному морозі дві години. Коли взяла довідку була п’ята година вечора. І так ми встигли на тридцять перше. Далі, коли приїхали забирати тіло, мене ж ніхто не попередив, вийшов санітар і питає: «А хто буде завантажувати?» Машина ж приїхала з цвинтаря, треба завантажити. Кажу: «Мені ніхто нічого не сказав, а що робити. Ви можете когось знайти?» Він каже: «Можу. Але цим людям треба платити».

Одягнути та ж сама історія. І так на кожному кроці. Не впевнена чи робили там розтин чи ні. Просто перевірити цього не могла. Чоловік похудів на сорок кілограмів перед смертю. Важив вісімдесят, а коли помер може й сорока не важив. Заключення у свідоцтві про смерть один в один повторювало діагноз з історії хвороби. І зі мною там багато людей було і суми були дуже різні. Ми спілкувалася потім з тими, хто чекав. Вони казали від семисот до тисячі гривень, якщо треба терміново. Кого ми спонсоруємо? Не знаю, що роблять люди, у яких просто немає грошей. А там чудово розуміють, що ми не будемо скаржитися, заявляти на них. Тому що людина в такому стані, що не здатна чинити опір, сваритися. Не до того. Важливо борг рідній людині віддати, а все інше вже якось… Але це жахливо...

Добре, якщо є звідки взяти ті гроші, а якщо нема. Якщо двоє старих і один одного ховає, у нього на поховання не буде, вже не кажу про усі ці побори».

Ну ось так невесело поговорили. Не знаю чи потрібні тут коментарі. Скажу лише, що судячи з парковки біля цієї установи, спонсори їм не так вже й потрібні.

Вийшло друком в газеті «Чернівці»