Інтерпретація злочину
Мав якось бажання написати історію чернівецьких злочинів і почав підбирати інформацію про якісь оригінальні екзотичні злочини у нашому місті. Взагалі-то Чернівці у цьому сенсі ніколи не були якимось винятковим містом. Злочинність тут така ж, як всюди. Хіба що злочинів пов’язаних з агресією, насильством дещо менше. Що приємно нас характеризує. А от злочинів пов’язаних із фінансовими махінаціями навіть трохи більше.
Перечитуючи чернівецьку кримінальну хроніку Чернівців часів незалежної України, раптом діходиш висновку, що будь-який злочин, це така карікатура на звичайне життя суспільства. Власне, зі злочинів краще зрозуміло, хто ми, чим ми живемо, або чим жили.
Злочини цікаво інтерпретувати, втім як і все інше. Кілька прикладів з чернівецької кримінальної хроніки дев'яностих.
Коли злочинці — усі
Крах страхової фірми «Гарант» — один з найгучніших буковинських скандалів 90-х років. Серед безлічі подробиць мою увагу привернуло зауваження в одній з статей місцевих ЗМІ (газети «Час», « Молодий буковинець»): «… круті засновники страхової компанії: чернівецьке регіональне управління «Промінвестбанку», обласне управління Ощадбанку, дирекція «Укрсоцбанку», чернівецька філія банку «Інко», об’єднання «Трембіта», страхова-інвестиційна компанія «Інко-гарант»». Хто ж мав стояти за спиною «лохотрону», щоб заручитися підтримкою таких різних і таких потужних організацій?
Щодо діяльності самої фірми. Є оцінка економістів, що фінансові піраміди на кшталт «Гаранту» виникали не стихійно. Це була централізована політика вилучення коштів у населення, для того щоб використати їх на приватизацію крупних підприємств. Потрібна були величезна кількість «живих грошей». А таких коштів не було навіть у «вершків» суспільства. Тому, власне, існування таких пірамід припадає саме на період приватизації. І зникають ці «піраміди» із закінченням приватизації. Якщо відкинути умовності, ці «лохотрони» організовувала держава.
Як свідчили слідчі, які вели справу, «Гарант» кошти не розтринькував, вони просто перетікали з кишень пенсіонерів до тих, хто міг їх використати «по-справжньому». Усі витрати компанії – купівля кількох квартир для співпрацівників. Втім, купували «гарантівці» квартири і для прокурорських дітей, як з’ясувалося пізніше. Однак більша частина зібраних грошей, пішли у справу. І якби можна ставити крапку і говрити, ой, які наші можновладці погані, які бідні пенсіонери, те-се. І тільки журналіст співчуває цим бідним людям. Я б так і зробив. Але життя не ставить такої крапки.
З тими, хто співчуває бідним простодушним буковинським вкладникам, поділюся враженнями від однієї зустрічі. Одна досить бадьора стара, якій вже за вісімдесят, весело розповіла мені про те, яка була вкладником фірми «Гарант». Виявляється, вперше в житті колгоспниці з’явився азарт біржового гравця. Про цей таємничий азарт вона згадує досі. « Ви що, не розуміли, що вони обманюють вкладників?», – тупо запитував я, співчуваючи її важкій долі. «Розуміла, чого ж не розуміла. Але ж якийсь час вони мали виплачувати ці шалені відсотки. Головне було вчасно забрати гроші». Стара розважалася пошуком «свіжих» пірамід, а потім розраховувала, коли вчасно треба забрати гроші. З її словами, в ті роки вона примножила свій невеличкий капітал в п’ять разів. Навіть з урахуванням втрат. Тобто, деякі вкладники брали участь у лохотроні цілком свідомо, сподіваючись на свій куш. Навіть пенсіонери відчувають прекрасне зудіння халяви. І була б можливість організували б можливо щось крутіше.
Вразив завершальний акорд «гарантівської» епопеї. Йдеться про гарантовану безкоштовну труну для пенсіонерів, які пожертвували свої кошти компанії. Відчувається державний жест і буковинська сентиментальність! І злочинцям не чуже ніщо людське. Теж висновок.В цілому ж виникає відчуття, що історія виникнення і діяльності « Гаранту» – таємниця, яку чомусь не хоче розгадувати жоден журналіст чи дослідник. Як і решту аналогічних справ. Адже це, з великою ймовірністю, посваритися з усіма, буквально з усіма.
А щодо філософії. Вона у підзаголовку.
Харчовий ланцюг безкінечний
Сильний з’їдає слабого, але й той знаходить, кого з’їсти. Так і у твариному світі, ну, власне і ми не відстаємо, депутати оббирають, підприємці обдурюють. Шкода слабких… Але, що вражає, навіть найслабші маргінали знаходять у кого вкрасти, кого обдурити.
Випадкове затримання чернівецькою міліцією громадянина з дуже земляним прізвищем Слимак надає підказку, кого можуть обкрадати ті, кому не пощастило із політичними і бізнесовими талантами. Нема нікого безпорадніше трупа. У Слимака в мішечку знайшли більше 80 прикрас: персні, медальйони, золоті ланцюги тощо, які, він зізнався, були викрадені із міських склепів. Деякі з прикрас мали неабияку цінність. Цей наполегливий чоловік багато працював ночами. І міг дати фору будь-якому професору археології. Але зла доля не дозволила насолодитися плодами трудів. Слимака дуже засуджували, говорили про святотатство. Він крав у мертвих. Але, якщо відверто, вкрасти у живих, вкрасти у старих – набагато більше святотатство. А цим у нас хто тільки з поважних людей не займався.
Обсяг робот проведений Слимаком у пошуках скарбів вразив і слідчих, і газетярів. «У міських склепах нічого не залишилося», – чи то з сумом чи то з подивом констатують в статтях.
Куди більшим святотатством були й інші крадіжки, які були розповсюдженими у Чернівцях ще не так давно. Злодії збирали врожай і навіть викопували картоплю на дачах пенсіонерів. Особливо мене вразила скарга голови дачного товариства, членам якого, увага, були переважно інваліди по зору. Дачник розповідає про сусідку, яка так погано бачила, що змушена була лягати на землю, щоб побачити чи є помідори на кущі. От ці помідори і крали дачні злодії.
Міфи і реальність
Проблеми далекої Чечні у девяностих дуже хилювали буковинське суспільство. Газети сповнені співчуттям до маленького гірського народу, який бореться за незалежність. Досить часто писали й про те, що навіть й українські хлопці поїхали захищати далеку Чечню, і на далекій землі про них складають пісні. Однак, виявилося, що не тільки українські хлопці поїхали до Чечні, але й чеченські приїхали у Чернівці. І тут представники гордого гірського народу вирішили забрати своєрідну данину на «боротьбу наших братів». Чотири чеченця з автоматом Калашнікова захопили рейсовий автобус «Чернівці- Сучава» з пасажирами і спробували зібрати з кожного по 280 доларів (стільки повинен був мати колись кожен громадянин, що перетинав румунський кордон). Втім, не знали простодушні чеченці, що тут при перетині кордону працюють свої технології. У пасажирів, як правило, не було таких коштів. Тоді горді горці почали поводитися вже зовсім по-скотські: виривати сережки з вух, забирати останнє, а тих, хто з ними спробував сперечатися – вбили. Так на Буковині з’явилися свої жертви Чечні. Попутно з’ясувалося, що міф про гордий народ, який плекала преса, дещо однобічний.
Навіть кату боляче від байдужості людей
Власне, попутно підібрався матеріал не тільки про чернівецькі злочини, але й про загальноукраїнські. Також досить повчально. Також з філософією. На жаль, дуже дуже сумною. Якщо памятаєте, неймовірний розголос справи серійного вбивці Онопрієнка. Усі дивувалися — який хворий на голову чоловік, моральний інвалід тощо. А от, виявляється, що і Онопрієнко дивувався людям, що його оточували. І йому, не повірите, в чомусь навіть було боляче за них. Ось що він каже в одному з інтерв’ю.
«Я ставив експеримент. Йшов центром села Братковичі. Бачу п’яненького чоловіка, несе у сітці часник. Підійшов і вистрелив йому у спину, і почав чекати, може хтось з’явиться. Відтягнув чоловіка до будинку, бачу, сидить на ганку інший чоловік, сидить і курить. Його навіть не зацікавило, хто стріляв, чому стріляв. Люди сьогодні із черствими душами. Кожен дбає тільки про себе. Настав час дебілізму. Це говорить про те, що сусіду наплювати нині, чи вбили тебе, чи ні.
У місті Буську, коли я вбивав, люди так кричали, що були чути в сусідніх селах. Але ніхто не прийшов на допомогу. Всі позачинялися в будинках і сиділи, як миші. Кожен думав, моя хата скраю».
Ця приголомшлива відвертість вбивці, на мій погляд, дозволяє зрозуміти, деякі особливості психології будь-яких порушників закону. Дозволяє зрозуміти, наприклад, що думають деякі посадовці, коли бачать, як терплять вчителі, лікарі, вихователі своє злиденне життя. Хитрі корупціонери, так думаю, часто відчувають не провину, не докори сумління, а… презирство.
Сумна філософія, А, мабуть, правдива. Залишається побажати, щоб суспільство, люди переставали бути байдужим (щоб не давати приводів Онопрієнко), плекати дурні міфи, оббирати слабких ну й так далі. Але в цьому моєму щирому побажанні відчувається присмак утопії. Втім, чернівецькі «гарантовці», які принаймні подбали про поховання колишніх вкладників, подають надію, що люди то у нас незлі, тільки гроші дуже потрібні...
Перечитуючи чернівецьку кримінальну хроніку Чернівців часів незалежної України, раптом діходиш висновку, що будь-який злочин, це така карікатура на звичайне життя суспільства. Власне, зі злочинів краще зрозуміло, хто ми, чим ми живемо, або чим жили.
Злочини цікаво інтерпретувати, втім як і все інше. Кілька прикладів з чернівецької кримінальної хроніки дев'яностих.
Коли злочинці — усі
Крах страхової фірми «Гарант» — один з найгучніших буковинських скандалів 90-х років. Серед безлічі подробиць мою увагу привернуло зауваження в одній з статей місцевих ЗМІ (газети «Час», « Молодий буковинець»): «… круті засновники страхової компанії: чернівецьке регіональне управління «Промінвестбанку», обласне управління Ощадбанку, дирекція «Укрсоцбанку», чернівецька філія банку «Інко», об’єднання «Трембіта», страхова-інвестиційна компанія «Інко-гарант»». Хто ж мав стояти за спиною «лохотрону», щоб заручитися підтримкою таких різних і таких потужних організацій?
Щодо діяльності самої фірми. Є оцінка економістів, що фінансові піраміди на кшталт «Гаранту» виникали не стихійно. Це була централізована політика вилучення коштів у населення, для того щоб використати їх на приватизацію крупних підприємств. Потрібна були величезна кількість «живих грошей». А таких коштів не було навіть у «вершків» суспільства. Тому, власне, існування таких пірамід припадає саме на період приватизації. І зникають ці «піраміди» із закінченням приватизації. Якщо відкинути умовності, ці «лохотрони» організовувала держава.
Як свідчили слідчі, які вели справу, «Гарант» кошти не розтринькував, вони просто перетікали з кишень пенсіонерів до тих, хто міг їх використати «по-справжньому». Усі витрати компанії – купівля кількох квартир для співпрацівників. Втім, купували «гарантівці» квартири і для прокурорських дітей, як з’ясувалося пізніше. Однак більша частина зібраних грошей, пішли у справу. І якби можна ставити крапку і говрити, ой, які наші можновладці погані, які бідні пенсіонери, те-се. І тільки журналіст співчуває цим бідним людям. Я б так і зробив. Але життя не ставить такої крапки.
З тими, хто співчуває бідним простодушним буковинським вкладникам, поділюся враженнями від однієї зустрічі. Одна досить бадьора стара, якій вже за вісімдесят, весело розповіла мені про те, яка була вкладником фірми «Гарант». Виявляється, вперше в житті колгоспниці з’явився азарт біржового гравця. Про цей таємничий азарт вона згадує досі. « Ви що, не розуміли, що вони обманюють вкладників?», – тупо запитував я, співчуваючи її важкій долі. «Розуміла, чого ж не розуміла. Але ж якийсь час вони мали виплачувати ці шалені відсотки. Головне було вчасно забрати гроші». Стара розважалася пошуком «свіжих» пірамід, а потім розраховувала, коли вчасно треба забрати гроші. З її словами, в ті роки вона примножила свій невеличкий капітал в п’ять разів. Навіть з урахуванням втрат. Тобто, деякі вкладники брали участь у лохотроні цілком свідомо, сподіваючись на свій куш. Навіть пенсіонери відчувають прекрасне зудіння халяви. І була б можливість організували б можливо щось крутіше.
Вразив завершальний акорд «гарантівської» епопеї. Йдеться про гарантовану безкоштовну труну для пенсіонерів, які пожертвували свої кошти компанії. Відчувається державний жест і буковинська сентиментальність! І злочинцям не чуже ніщо людське. Теж висновок.В цілому ж виникає відчуття, що історія виникнення і діяльності « Гаранту» – таємниця, яку чомусь не хоче розгадувати жоден журналіст чи дослідник. Як і решту аналогічних справ. Адже це, з великою ймовірністю, посваритися з усіма, буквально з усіма.
А щодо філософії. Вона у підзаголовку.
Харчовий ланцюг безкінечний
Сильний з’їдає слабого, але й той знаходить, кого з’їсти. Так і у твариному світі, ну, власне і ми не відстаємо, депутати оббирають, підприємці обдурюють. Шкода слабких… Але, що вражає, навіть найслабші маргінали знаходять у кого вкрасти, кого обдурити.
Випадкове затримання чернівецькою міліцією громадянина з дуже земляним прізвищем Слимак надає підказку, кого можуть обкрадати ті, кому не пощастило із політичними і бізнесовими талантами. Нема нікого безпорадніше трупа. У Слимака в мішечку знайшли більше 80 прикрас: персні, медальйони, золоті ланцюги тощо, які, він зізнався, були викрадені із міських склепів. Деякі з прикрас мали неабияку цінність. Цей наполегливий чоловік багато працював ночами. І міг дати фору будь-якому професору археології. Але зла доля не дозволила насолодитися плодами трудів. Слимака дуже засуджували, говорили про святотатство. Він крав у мертвих. Але, якщо відверто, вкрасти у живих, вкрасти у старих – набагато більше святотатство. А цим у нас хто тільки з поважних людей не займався.
Обсяг робот проведений Слимаком у пошуках скарбів вразив і слідчих, і газетярів. «У міських склепах нічого не залишилося», – чи то з сумом чи то з подивом констатують в статтях.
Куди більшим святотатством були й інші крадіжки, які були розповсюдженими у Чернівцях ще не так давно. Злодії збирали врожай і навіть викопували картоплю на дачах пенсіонерів. Особливо мене вразила скарга голови дачного товариства, членам якого, увага, були переважно інваліди по зору. Дачник розповідає про сусідку, яка так погано бачила, що змушена була лягати на землю, щоб побачити чи є помідори на кущі. От ці помідори і крали дачні злодії.
Міфи і реальність
Проблеми далекої Чечні у девяностих дуже хилювали буковинське суспільство. Газети сповнені співчуттям до маленького гірського народу, який бореться за незалежність. Досить часто писали й про те, що навіть й українські хлопці поїхали захищати далеку Чечню, і на далекій землі про них складають пісні. Однак, виявилося, що не тільки українські хлопці поїхали до Чечні, але й чеченські приїхали у Чернівці. І тут представники гордого гірського народу вирішили забрати своєрідну данину на «боротьбу наших братів». Чотири чеченця з автоматом Калашнікова захопили рейсовий автобус «Чернівці- Сучава» з пасажирами і спробували зібрати з кожного по 280 доларів (стільки повинен був мати колись кожен громадянин, що перетинав румунський кордон). Втім, не знали простодушні чеченці, що тут при перетині кордону працюють свої технології. У пасажирів, як правило, не було таких коштів. Тоді горді горці почали поводитися вже зовсім по-скотські: виривати сережки з вух, забирати останнє, а тих, хто з ними спробував сперечатися – вбили. Так на Буковині з’явилися свої жертви Чечні. Попутно з’ясувалося, що міф про гордий народ, який плекала преса, дещо однобічний.
Навіть кату боляче від байдужості людей
Власне, попутно підібрався матеріал не тільки про чернівецькі злочини, але й про загальноукраїнські. Також досить повчально. Також з філософією. На жаль, дуже дуже сумною. Якщо памятаєте, неймовірний розголос справи серійного вбивці Онопрієнка. Усі дивувалися — який хворий на голову чоловік, моральний інвалід тощо. А от, виявляється, що і Онопрієнко дивувався людям, що його оточували. І йому, не повірите, в чомусь навіть було боляче за них. Ось що він каже в одному з інтерв’ю.
«Я ставив експеримент. Йшов центром села Братковичі. Бачу п’яненького чоловіка, несе у сітці часник. Підійшов і вистрелив йому у спину, і почав чекати, може хтось з’явиться. Відтягнув чоловіка до будинку, бачу, сидить на ганку інший чоловік, сидить і курить. Його навіть не зацікавило, хто стріляв, чому стріляв. Люди сьогодні із черствими душами. Кожен дбає тільки про себе. Настав час дебілізму. Це говорить про те, що сусіду наплювати нині, чи вбили тебе, чи ні.
У місті Буську, коли я вбивав, люди так кричали, що були чути в сусідніх селах. Але ніхто не прийшов на допомогу. Всі позачинялися в будинках і сиділи, як миші. Кожен думав, моя хата скраю».
Ця приголомшлива відвертість вбивці, на мій погляд, дозволяє зрозуміти, деякі особливості психології будь-яких порушників закону. Дозволяє зрозуміти, наприклад, що думають деякі посадовці, коли бачать, як терплять вчителі, лікарі, вихователі своє злиденне життя. Хитрі корупціонери, так думаю, часто відчувають не провину, не докори сумління, а… презирство.
Сумна філософія, А, мабуть, правдива. Залишається побажати, щоб суспільство, люди переставали бути байдужим (щоб не давати приводів Онопрієнко), плекати дурні міфи, оббирати слабких ну й так далі. Але в цьому моєму щирому побажанні відчувається присмак утопії. Втім, чернівецькі «гарантовці», які принаймні подбали про поховання колишніх вкладників, подають надію, що люди то у нас незлі, тільки гроші дуже потрібні...
0 коментарів