Покоління пропаганди (буковинські середньовічні варіації на пєлєвінські теми)

Кажуть, кіноактори втрачають здатність нормально дивитися кіно, для них це виробничий процес. Журналісти, як люди, що пишуть щонайменше кілька разів на тиждень, втрачають здатність просто читати. Весь час крутяться думки: хто це написав, як, чому… весело було автору чи нудно, і так далі. Коротше, таке збочене зміщення уваги. Втім, іноді ця «збоченість» сприяє цікавим знахідкам.

Колись наш видатний (з деяких причин вважаю, що більше ніж видатний) митець і краєзнавець Іван Снігур надрукував книгу про Івана Сучавського. Про цього святого, пише Іван Назарович, він почув «у ранньому дитинстві з вуст матері». Далі п. Снігур розповідає про своїх земляків, які ходили на прощу до Сучави вклонитися мощам Сучавского, і яким сильним враженням для нього це було у дитинстві. Отже, він вирішив дослідити його біографію. Не знаю, як збирався п. Снігур досліджувати біографію людини, яка померла у 14 столітті. Але серед текстів книги є «Житіє Івана Сучавського». Цей текст я спочатку читав, як просто читач. Але коли дійшов до місця, коли над тілом покійного з’явилося райдужне сяяння, старці-примари, і рука іновірця, що цілила туди задерев’яніла, я раптом впізнав руку натхненного колеги, від якого нас відділяють якихось жалюгідних шістсот років( ніщо у порівнянні з вічністю).  Отже, рука того, хто цілить у райдугу, дерев’яніє. Я мало не заплакав від заздрості до такого поетичного образу. Втім, там трішки по-іншому, більш приземлено і теж з пропагандистським навантаженням… Але первісний  символічний задум дуже прозорий. Далі я  оцінював житіє, вже як журналіст, і людина, яка зачепила частково радянський період.

 Отже, сюжет житія.

Шляхетний православний борець за віру, втілення шляхетності, розуму,  купець Іван пливе на кораблі по торговим справам, але чомусь веде диспути на кораблі і розповідає про православну віру. Такі були розваги тоді, і ось ревний Іван  виграє у диспуті із капітаном корабля, який є (увага) католиком. І цей капитан-католик робить підступний донос на Івана, коли вони прибувають до місця призначення, звісно у Туреччину ( що змінилося з тих часів?   «човники» -це вічне ). Мусульмани катують Івана по брехливому доносу католика. Здавалося, чого більше треба для виховання. Але для повного відчутття пропагандистського польоту чогось не вистачає.  І ось фінал, Івану відтяв  відтяв голову шаблею — юдей,  оскільки кінь завіз непритомне тіло до гето. Єврей, зауважимо, у книзі Снігура цнотливо названий просто «гендляром». Хоча у хрестоматійному текстові приналежність гендляра вказана точно. 

Підсумуємо.  Пропагандистська машина Церкви працювала, як ракета з кількома боєголовками, житіє спрямовано одночасно проти християн-католиків, мусульман і юдеїв. А більше якби нікого і не було. З цього всього, першим, що згадується людям дотичним до пропаганди, це коли  у радянських романах були обов’язковими певні негативні і позитивні герої, на кшталт, « матьорий» буржуй, його підлабузники — дрібні власники, героїчний комсомолець, ну і керівна роль Комуністичної партії (у житії їхню роль, вочевидь, відіграють три безтілесні старці, які щось роблять над тілом, зауважимо, вони дещо спізнилися, але без цього не було б історії). Чого вони зацікавилися тілом, коли мали б опікуватися душею, відомо тільки моєму колезі з середньовіччя та його керівникам.

Отже, три вороги… чи символи трьох ворогів. Зрозуміло, і католик, і мусульмани, і юдеї показані у « Житії» страхітливими нелюдями, жорстокими монстрами. Трішки цитат, щоб ви відчули, як наливалося образою та люттю, та гордістю за віру серце читача «житія» в ті далекі роки.

«Він наказав кинути його на землю, і бити вузлуватими палицями. Його катували так немилосердно, що поламали кістки, а шкіру порвали на лахмітття.

Вранці наступного дня начальник знову прийшов на судилище і наказав привести туди Івана, і яким було великим здивування, коли побачив свтіле і веселе обличчя святого – так, ніби з ним нічого не сталося.

Начальник почервонів, і, тіпаючись від злості, наказав кинути мученика на землю і ще гірше, ніж досі. Бити. І всі побачили, що тіло Івана навдивовижу міцне та пружне, і слуги, які знущалися над ним, швидко стомлювалися, і змушені були змінювати один одного.

 

 Далі Івана прив'язали до коня і

 

« Один з мучителів сів верхи і поскакав повулицях міста. Коли заїхав на торгову, де жили євреї, в Івана почали жбурляти камінням, а один з гендлярів вихопив шаблю і підбіг і відтяв мученику голову».

Ну й так далі. 

Що є неймовірно знаковим, католик наприкінці покаявся.  Тобто політичні пріоритети розставлені навіть не точно, а ювелірно.  Знали справу… Звісно, історія ця – породження середньовіччя, коли віра була особливо «міцна». Але протрималася вона до часів дитинства Снігура. Потужний вироб. Уявляєте, що в голові було у людей? Таких очевидних, особливо для газетяра, ксенофобських фальсифікацій була сила-силенна. Цікаво, якщо згадувати класику, стає зрозумілим, що Тарас Бульба, певно, іншого чтива і не мав.  А із світською літературою тоді було поганенько.  Пише Гоголь, що  дурень Бульба відрізав груди чарівним полячкам-католичкам і віру так прославляв. А коли син Андрій знайшов грудям полячки інше застосування, то старий пень вбив Андрія.  Певно, вам, шановний читачу, стало зрозумілішим, хто вправляв мозок Бульбі, і витісав його винятково квадратний і чорно-білий світогляд.  

До речі, Снігур, як сільська людина, одразу відчув  фальшивку у «Житії». Про це пише у передмові.  « Написано, що тіло Івана прив'язали до хвоста дикого коня колючим дротом. Ясно як день, що автор не обізнаний у конярстві.  До хвоста навіть свійського коня нічого не прив’язують, бо тварина може його втратити. А щодо дикого й поготів. Його упіймати дуже важко, не те, що доторкнутися до хвоста, та й ще прив’язати мертве тіло. Так само неймовірно приборкати, сісти верхи і усю днину їздити по місту. Там також написано, що з поверненням на місце близько пятої години до розтерзаного Івана « підбіг жид і мечем відтяв голову від тіла». Вся ця писанина надумана: перше – вигадка з конем, друге – тоді не було колючого дроту, третє – в цій місцевjсті не знали тоді годинника» ну й так далі. Коротше, очевидно, що житіє писав не конюх, це довів Снігур.  Не знаю жодного газетяра, який був би обізнаний у конярстві. Тоді, очевидно, також вони окрім пера нічого не брали до рук.

  Але пропаганда форевер. А кажуть, її придумав Геббельс.

10 коментарів

Олег Герман
Неясно тільки яким чином у Вашому дописі з«являється Тарас Бульба… Прагнучи розкритикувати недолугу книгу, Ви вводите недолугий приклад у свою критику. Хіба ж так можна, пане Сергію?..
Сергій Воронцов
Тарас Бульба, умовно, людина середньовіччя. Таким його змальовував Гоголь. Подібні житія — типова література середньовіччя. Швидше типова, а не виняток. Ми є тим, чим нас начиняють.
Приклад доречний. По-перше, усі читали «Бульбу». По-друге, при тому, що усі читали, мало хто задумувався про мотивацію його «походів». А мотивація ця — «свята» ксенофобія. Більш уважний погляд дозволяє відчути ту атмосферу.
Олег Герман
Так, так, так і ще раз ні!.. Все булоб саме таким чином, якби не один сумнівний персонаж єврей (у творі «жид») Янкель. Якимсь чудесним чином Бульба його залишає живим, пізніше саме він приносить новини про зраду Андрія і там ще дальше везе Бульбу до Варшави. Він виходить чи не ключовою особою роману, а Ви говорите про уважність…
Сергій Воронцов
О, змагаємося в уважності.Бачу, вболіваєте за Бульбу. Зрозуміло, що Тарас не вважає Янкеля рівним до себе. А вбиває Бульба не всіх, це було б занадто і дуже просто. Але тоді рівну дружбу, стосунки Тараса і Янкеля уявити, гадаю, було набагато важче, аніж зараз.
Олег Герман
То на якій підставі Ви зробили Бульбу «середньовічним» персонажем, якщо він був здатним на такі тонкі розрахунки? Він, виявляється, був капіталістом=). То якщо Ви у дописі євреїв поставили в один ряд з іншими «нехристями», то чому у даному прикладі відверто ігноруєте співпрацю «православного фанатика» Бульби і «жида» Янкеля?..
Сергій Воронцов
О Боже ж, який ви Олеже вїдливий. Без причини. Мій останній коментар, вже не я навожу аргументи, а Микола Гоголь.

Пряма цитата з повісті «Тарас Бульба», про високі стосунки людини з людиною:

«Перевешать всю жидову! — раздалось из толпы. — Пусть же не шьют из поповских риз юбок своим жидовкам! Пусть же не ставят значков на святых пасхах! Перетопить их всех, поганцев, в Днепре!

Слова эти, произнесенные кем-то из толпы, пролетели молнией по всем головам, и толпа ринулась на предместье с желанием перерезать всех жидов.

Бедные сыны Израиля, растерявши все присутствие своего и без того мелкого духа, прятались в пустых горелочных бочках, в печках и даже заползывали под юбки своих жидовок; но козаки везде их находили.

— Ясновельможные паны! — кричал один, высокий и длинный, как палка, жид, высунувши из кучи своих товарищей жалкую свою рожу, исковерканную страхом. — Ясновельможные паны! Слово только дайте нам сказать, одно слово! Мы такое объявим вам, чего еще никогда не слышали, такое важное, что не можно сказать, какое важное!

— Ну, пусть скажут, — сказал Бульба, который всегда любил выслушать обвиняемого.

— Ясные паны! — произнес жид. — Таких панов еще никогда не видывано. Ей-богу, никогда! Таких добрых, хороших и храбрых не было еще на свете!.. — Голос его замирал и дрожал от страха. — Как можно, чтобы мы думали про запорожцев что-нибудь нехорошее! Те совсем не наши, те, что арендаторствуют на Украйне! Ей-богу, не наши! То совсем не жиды: то черт знает что. То такое, что только поплевать на него, да и бросить! Вот и они скажут то же. Не правда ли, Шлема, или ты, Шмуль?

— Ей-богу, правда! — отвечали из толпы Шлема и Шмуль в изодранных яломках, оба белые, как глина.

— Мы никогда еще, — продолжал длинный жид, — не снюхивались с неприятелями. А католиков мы и знать не хотим: пусть им черт приснится! Мы с запорожцами, как братья родные…

— Как? чтобы запорожцы были с вами братья? — произнес один из толпы. — Не дождетесь, проклятые жиды! В Днепр их, панове! Всех потопить, поганцев!

Эти слова были сигналом. Жидов расхватали по рукам и начали швырять в волны. Жалобный крик раздался со всех сторон, но суровые запорожцы только смеялись, видя, как жидовские ноги в башмаках и чулках болтались на воздухе. Бедный оратор, накликавший сам на свою шею беду, выскочил из кафтана, за который было его ухватили, в одном пегом и узком камзоле, схватил за ноги Бульбу и жалким голосом молил:

— Великий господин, ясновельможный пан! я знал и брата вашего, покойного Дороша! Был воин на украшение всему рыцарству. Я ему восемьсот це- хинов дал, когда нужно было выкупиться из плена у турка.

— Ты знал брата? — спросил Тарас.

— Ей-богу, знал! Великодушный был пан.

— А как тебя зовут?

— Янкель.

— Хорошо, — сказал Тарас и потом, подумав, обратился к козакам и проговорил так: — Жида будет всегда время повесить»

Гадаю на цьому дискусію про «тонкі стосунки» Тараса і Янкеля завершено. Принаймні з мого боку.
Олег Герман
А чого без причини?.. Наведений Вами уривок нічого не пояснює. Це прагнення довести, що крокодил більш зелений, ніж довгий чи тому подібну нісенітницю. Ви «вплітаєте» Тараса Бульбу поряд з Сучавським, а людину, якій незрозуміла така аналогія, називаєте в"їдливою?.. Не по-християнськи, пане Воронцов…
Михайло Шморгун
У нас (так уже склалося в Сторожинці...) дуже шанують Іона Сучавського. Але «святкувати йона сучауского», означає зробити собі самовільний вихідний, прикриваючись неіснуючим релігійним святом…

А після цієї статті, я зрозумів скритий смисл цієї історії…
Олег Тудан
я тут, правда, пелевинщины не вижу. Ну разве что комментарии напоминают о «Шлеме ужаса», но не более.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте